Війна страшна вже сама по собі, почуття страху та тривоги відчувають навіть найсміливіші та мужні бійці. А для жінки жах війни ще більш глобальніший, адже Смерть на полі битви жорстоко винищує те найсвятіше, що світові дарує жінка - Життя. Наша історія про Галина Калениківна Куклич, яка пережила афганське пекло безпосередньо, вирушивши добровільно до Афганістану восени 1985 року. Закінчивши Житомирське медучилище, Галина Калениківна влаштувалась на роботу медсестрою в обласну лікарню. А через рік продовжила свою професійну діяльність на посаді медсестри у новоствореному комплексі лікарні з поліклінікою (сьогодні - відділ медичного забезпечення) УВД у Житомирській області. - Я добре пам'ятаю листопад '85-го року, коли прийшла до обласного військкомату і записалася у добровольці на службу в Афганістані, - розповідає Галина Калениківна. - Тоді я вже була розлучена, а моя донька навчалася на другому курсі Житомирського педінституту. Страху перед майбутньою поїздкою не було, тільки відчуття тривоги. Я розуміла, що їду на війну, що там буде важко. А ще я була впевнена, що мене, 40-річну жінку з 20-річним медичним стажем, вже нелегко чимось здивувати. Як же я помилялася... Літак, в якому в Афганістан прибули добровольці приземлився в Кабулі. Саме там знаходився радянський госпіталь, який розташовувався у приміщенні колишньої королівської конюшні. Загальна кількість медперсонала складала близько 1,5 тисячі людей, а сам госпіталь, де функціонували 18 відділень, вміщував до двох тисяч пацієнтів. Селили новоприбулих добровольців неподалік від самого госпіталю у дерев'яних хатинках. За словами Галини Калениківни, афганський клімат більш, ніж суворий. Наприклад, влітку, коли температура повітря досягала 50-ти градусів, спасіння в цих оселях було не знайти. Проте бажана прохолода царила у глиняних стінах госпіталю, де їх товщина складала до півтора метра. А ось уночі, коли спадала спека і у горах випадав сніг, наставав такий холод, що без теплого кожуха було не обійтися. І ще одна особлива складність виникала у періоди, коли дув вітер "афганець", що приносив із собою тонни пилу та піску. Де-небудь заховатися від нього було неможливо: навіть у приміщенні пісок потрапляв у очі, скрипів на зубах, а ноги вгрузали по самісінькі кісточки.
Афганістан жіночими очима
- Виходити у місто поодинці було досить небезпечно, - продовжує Галина Куклич. - Шпиталь охоронявся подвійною охороною - внутрішньою і зовнішньою. У Кабул нас виводили групами. Готові до будь-яких несподіванок, ми на всі очі видивлялися те дивне життя, що нас оточувало. Ми побачили, що афганський народ дуже нещасний і обділений у всьому. Нас всіх вражала їхня бідність, їхнє нищівне існування: ні води, ані каналізації - нічого. Звичайно, були і гарні блискучі вілли, які належали переважно торгівцям. А по суті своїй афганці - доволі дружелюбні. Вони пам'ятають добро, але так само запам'ятовують і зло. Галину Калениківну, старшу медсестру хірургічного, а згодом і урологічного відділень у шпиталі лагідно називали "мамою Галею". І зовсім невипадково. Добра і чуйна жінка переживала за кожного пораненого бійця, адже кожен з них годився їй в сини. А чи легко матері дивитися на страждання своїх дітей? - Коли після чергового побоїща у шпиталь везли поранених, спеціальним сигналом тривоги за годину до їх прибуття сповіщали нас. І всі до одного працівники вже були напоготові, очікуючи на прийом хлопців по своїм відділенням.