"СПРАВА СКІНЧЕНА — МИ ЗВІНЧАЛИСЬ"
Перед вами – сторінка метричної книги церкви Вознесіння Господнього на Деміївці у Києві (ред. Дивіться перше фото внизу тексту).
Під №143 за 25 липня 1907 р. є запис про вступ до шлюбу Климента Квітки і Лариси Косач. Письменниця пішла на такий крок попри те, що скептично ставилася до ритуалу церковного вінчання і активно підтримувала молодшу сестру Ольгу. Коли та, живучи у громадянському шлюбі і маючи дитину, відмовлялася йти під вінець.
Ставлення Лариси і Ольги до шлюбу, вінчання обурювало їхніх родичів. Достукатися до доньок намагалася Олена Пчілка, пускаючи в хід усі «козирі»: натяки, образи, мовчання, сльози. «Ще літом, коли тілько що, після простих та одвертих розмов встановилась ота ваша «тактика мовчання», - розповідала Леся сестрі, - мама писала мені: «розмови про шлюб затихли, Ліля [так в родині називали Ольгу – авт.] ні словом не згада, коли і як то має бути, ну, а вже ж ми її не будемо пхати силоміць до шлюбу» (навожу недословно, бо тут сього листа нема, але смисл був такий). Отже, значить, вона вважає, що розпитувать, — то все одно, що натякати: а чому ж ти вже не йдеш? Т[ьотя] Єля казала мені, що мама скілька днів плакала і ридала по кутках, поки наважилась вимовити тобі своє бажання про формальне вінчання".
Читайте також: На Житомирщині ще два колективи підтвердили звання «народних»
Письменниця взяла на себе основний удар. "У мене з мамою (коли ми лишились удвох) чимало було принципіяльних і непринципіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. і., - писала М. Кривинюку, - тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від якого Ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що тяжкі рани, а не власна воля примусять мене скласти зброю. У всякім разі, мені буде потіхою те, що коли не собі, то своїй найдорожчій сестрі я помогла пробити дорогу до вільного і чесного життя; може, без моєї боротьби її боротьба була б трудніша.
Може… а може й ні, бо мама завжди більше «боялася» Лілі, ніж мене, і ніколи не одважувалась говорити їй такого, як мені. Чому се так, не знаю, скоріш всього, що я сама з того винна, себто винна моя вдача, а наскільки людина винна з своєї вдачі, се вже зважте самі. Так чи інакше, все ж можу сказати, що я перша примусила маму логікою відступитись від крайностів її погляду на невінчаний шлюб, і вона сказала, що не вважає вже себе в праві вживати якогось примусу над Лілею в тім напрямі і щиро відступається від своїх слів, ніби вона не хотіла б у себе приймати невінчаної дочки з дитиною.
Логічно і морально я перемогла маму, тільки ся перемога так дорого мене коштувала, що — краще не будем ніколи згадувати про неї. Тільки не думайте, що все це я претерпіла ради якої жертви для Лілі, чи що, ні, я мусіла однаково колись се все відбути, то краще раніше, ніж пізніше".
Роздуми Лесі Українки про шлюб озвучують герої її творів. У «Блакитній троянді» (1896) є такий фрагмент:
Любов: Єсть же інша любов, ніж та, що веде до вінця, я от що думаю.
Милевський: