"ТИ ДІЙСНО ХОЧЕШ ПРАЦЮВАТИ У МУЗЕЇ..?"
Минуло десять років, а я ще й досі пам'ятаю, як колишня директорка Житомирського краєзнавчого музею Лариса Грузська запитала мене про це під час співбесіди... Був липень 2013-й рік.
Я прийшла влаштовуватися на роботу у Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки, який є відділом ЖОКМ. Поспілкувавшись зі мною, колишня завідувачка ЛММЛУ Віра Римська відправила мене у Житомир, до Лариси Петрівни. За нею, як очільницею, було останнє слово.
Зайшовши до кабінету Л.Грузської, я побачила перед собою поважну й серйозну жінку з проникливим поглядом. І спочатку навіть розгубилася. Але це був даремний страх. Наша розмова не нагадувала типову співбесіду чи екзамен. Я б назвала це дружньою бесідою.
Трохи розговорившись, Лариса Петрівна поцікавилась у мене:
Окрім цього, тоді випускників ВНЗ зобов'язували "відпрацювати" державі за безоплатне навчання не менше трьох років. Ті, хто не хотіли йти за направленням у якийсь глухий закуток області, шукав місце, де можна було б тимчасово "перекантуватися" у своїх краях. І я не була виключенням. Не довго думаючи, я відповіла: "Хочу працювати у музеї". На що вона усміхнулася і побажала мені успіхів на музейній ниві.
Лариса Грузська запевнила мене, що у музеї цікаво. Розповіла, що свій музейний шлях вона розпочинала з наукового співробітника. І додала, що бути співробітником у краєзнавчому музеї важче, аніж у музеї Лесі Українки. У першому випадку потрібно вивчати історію всього краю і його видатних постатей, у другому - історію лише однієї родини. Мене це підбадьорило. Я тоді і не здогадувася, наскільки великою була родина Лесі Українки і скільки матеріалів про неї доведеться опрацювати. Але воно того вартує.
Через якийсь час після мого призначення Лариса Петрівна навідалась до музею по справах. Не забула й про мене. Зайшла у кабінет, де я сиділа, і поцікавилася, як мені тут працюється.
Ми одна одну зрозуміли.
Пізніше я дізналася, що посаду молодшого наукового співробітника у нашому музеї (ще до мого приходу) планували скоротити. Якби я вчасно не прийшла, так і сталося б. Я не приписую собі чужих заслуг, однак рада, що якоюсь мірою мені вдалося зберегти цю посаду. І не лише для себе. Коли мене підвищили, місце молодшого наукового співробітника ніколи не залишалося пустим і люди мали роботу.
З роками я збагнула справжній сенс запитання Лариси Петрівни. Я побачила, що не всі, хто планує пов'язати своє життя з музеєм, до кінця розуміє, що таке музей. Деякі розглядають його лише як "перевалочний пункт" - допрацювати до пенсії або перечекати, доки звільниться місце в іншій установі. Звичайно, ніхто нікого не зобов'язує присвячувати своє життя музею.
Любов до музеїв вимірюється не в кількості пропрацьованих років, а в якості роботи. А втім, це стосується не лише музею. До музейної справи, в першу чергу, повинна лежати душа. Тому, хто звик з високої гори класти на все дещо інше, з музеєм точно не по дорозі. Бути музейником - це покликання і велика відповідальність перед суспільством.
Як мені відомо, Лариса Петрівна пропрацювала у музеї майже сорок років і заслужила повагу й визнання. За розвиток музейної справи на Житомирщині її удостоїли званням лауреата премії ім. Героя України Михайла Сікорського, нагородили почесними знаками Міністерства культури СРСР і Міністерства культури України та туризму України «За відмінну роботу», відзнакою «За заслуги перед Житомирщиною» та ін. Цим скромним дописом я б хотіла вшанувати її пам'ять.
Три роки тому вона відійшла у вічність. Я вдячна їй за те, що вона колись повірила в мене і прийняла у музейну сім'ю. Я знала, що в той день за дверима її кабінету стояв молодий хлопець, який чекав своєї черги на співбесіду. Її рішення стало доленосним.
Працюючи у музеї, я ніколи не мала на меті когось "підсидіти" чи зайняти чуже місце, як іноді говорять за моєю спиною. Досягти успіхів можна на будь-якій посаді. Аби було бажання. Якби Лариса Петрівна була зараз серед нас, їй, мабуть, було б приємно побачити, що молоде покоління активно долучається до розвитку музейної справи, береже і захищає культурну спадщину, як колись робила вона.
Автор - Галина Пилипенко
Літературно-меморіальний музей Лесі Українки у Звягелі
