Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну!
Великий наказ покликав до важких когорт і 24-річного Володимира Кухарця – нашого Володю – надзвичайно життєрадісну світлу людину, яка з дитинства не обирала легких шляхів, а жила за правилами «Хто, як не ти», «Ти чоловік – ти мусиш».
Такі переконання у Володі від маминих настанов та батькового прикладу, тому саме так юнак і вчинив, коли на нашу землю прийшов підступний споконвічний ворог і тисячі чоловіків мусили взяти до рук зброю.
Мирні й відносно безтурботні дні залишилися позаду, серйозні плани на майбутнє відтерміновані, слабкості забуті, бо навіть на материнські щирі сльози й побоювання Володя відповідав чітко й впевнено: « Я не можу не піти, бо коли я не буду там, вони будуть тут..»
Без ґрунтовної військової освіти, пройшовши лише навчання на військовій кафедрі при Національному університеті оборони України імені І. Черняхівського та місячну підготовку за спеціалізацією «Тилове забезпечення», Володя зразу потрапив …на нуль під Ізюм. Сам осягав «премудрості» війни. Вже відповідав за 40 бійців. Навчав і сам навчався одночасно. Не кидав підлеглих, не міг лишити ні поранених, ні вбитих на полі бою, сам виводив підрозділ на бойові позиції, приймав важкі й важливі рішення…
Звичайний юнак, колишній старший менеджер столичної мережі ресторанів української кухні «Пузата хата», без досвіду ведення бойових дій, але з надзвичайною силою духу та благородною душею. Жив… і воював. З липня 2022 року. Ізюм. Бахмут… А тоді прийшов той страшний чорний день для всіх, хто знав Володю, – 19 лютого 2023 року…
Пекельний мінометний обстріл під с. Берхівка (м. Бахмут) забрав багато життів, а важкопораненому Володі, здавалося, подарував маленький шанс : побратим на псевдо Хвіст витягнув його під смертоносним вогнем, дав можливість потрапити до госпіталю. Лікарня у м. Дніпрі, боротьба за життя. І тут Володя знову міцний і незборимий: підключений до численних апаратів, з осколками у тілі, на слова лікарів про ампутацію ноги як шансу вижити відгукнувся проханням: «Тільки мамі не кажіть. Я через 2-3 дні очухаюсь і її наберу»…
Батьки, Людмила Сергіївна і Юрій Михайлович, зразу ж виїхали до м. Дніпра. Здавалося, птахами полетіли б. Важкою була та дорога. Та навіть і за таких обставин мама знала: її сильний син все переборе, адже з початку своїх воєнних доріг постійно повторював: «Мамо, я буду жити!» Та чорні ворони вже злетілись. Саме це у своїх тривожних снах тепер бачитимуть рідні. Чорні ворони, що літають над головою.
У лікарняній палаті син відчував присутність батьків, чув їх голоси, здавалося, відгукувався на їх молитви, але вже відповісти не міг. Тільки рвалась його зранена душа, щоб в останній раз полегшити біль рідним, щоб відреагувати на мамині слова про щиру молитву племіннички Мар’янки. Це показали дисплеї апаратів, які раптом піднялися до найбільших показників, а потім Володі не стало. Смерть перемогла. Обірвалося життя Воїна… А в цей час на подвір’я сестри опустилися два білих голуби і довго не покидали обійстя. Невимовне горе, важкий сум переплелися з абсолютно містичними речами. Такими стали буденні дні родини Кухарців.
Містичні думки: народжений об 11 годині 24 березня 1998 року пішов у засвіти теж об 11 годині, але вже 24 лютого (і дата яка! ) 2023 року, місяць не доживши до 25-річчя. Містичні сни: ось Володя не може виконати свою обіцянку, а саме подарувати мамі 45 троянд на її 45-річчя, як зробив це на сорокаріччя, а ось сказані тату слова: « Я не там. Я тут…», коли той побачив уві сні окриленого сина.
І день за днем біль, розпач, неможливість щось змінити. «Чому мій син, мій правильно вихований, совісний син більше ніколи не переступить наш поріг, не пройде стежкою до рідної школи? – запитує у всіх нас Людмила Сергіївна, мама Володі, – і сама потім із гіркотою у голосі додає: – Тому що навіть у його улюбленій пісні, з якою ми його проводжали до війська, сказано, що « я любив вас усіх, та найбільше любив Україну…»
І немає на це ради. Немає відповіді на материне питання. Чому такий перспективний, успішний молодий чоловік, атлетичної статури красень, із серйозними поглядами на життя, який у свої 24 роки так багато добився, тепер назавжди у небесному війську і вже лише звідти оберігатиме рідних – красуню маму і майстра тата, а ще свою улюблену сестричку Маргаритку, яку змалку виняньчив, носив на плечах до садочка, навіть встиг обрати їй майбутній навчальний заклад, адже вона у 2023 році випускається зі школи й має обрати вуз… Хіба ж можна пояснити матері, яка втратила сина на війні, причину того абсолютного зла з московських боліт, яке знову, як і століття тому, насунулося на нашу квітучу землю, і тим заспокоїти її?! Звісно, всі слова будуть марні.
Але ж ми, українці, мусимо пережити всі біди, підтримати не тільки тих, хто зараз бореться за наше майбутнє, а й тих, хто втратив синів, чоловіків, братів, тат. Це наш невід’ємний обов’язок – бути поруч у важкі часи випробувань з тими, хто віддав найдорожче – своїх рідних – для нашого захисту й оборони. У нашій пам’яті Володя навічно залишиться або ж усміхненим юнаком із букетом у руках для своєї першої вчительки Ольги Іванівни, або жартуном, що здивує вчительку української мови Тетяну Петрівну дотепним діалогом, або ж міцним легенем із дівчинкою на плечі, що дає останній дзвінок для однокласників – випускників, або ж натхненним виконавцем вальсу під пісню С. Вакарчука «Обійми мене» в актовій залі школи під час вшанування вояків АТО у 2015 році. І кожен такий спогад ще раз нагадуватиме всім нам, яку незрівнянну ні з чим ціну платить наш народ за право жити на своїй Богом даній землі.
Тому рідні Володі, друзі, однокласники, колектив Коростенського міського ліцею №12 черговий раз звертаються до містян із проханням ПІДТРИМАТИ петицію про присвоєння лейтенанту Володимиру Кухарцю, випускнику Коростенського міського ліцею №12, звання Героя України (посмертно) за посиланням.
Тетяна Гурська, КМЛ №12
КоростеньМЕДІА