Вони підставили своє плече, коли розпочалася повномасштабна війна. З перших годин вторгнення агресора водії та працівники ТТУ й КП "УАШ" працювали задля Перемоги — виїжджали по біженців, перевозили військовослужбовців....
Про це розповіли в Житомирській міській раді.
"Завдяки таким людям, як ви, наше місто вистояло. Дякуємо за працю в інтересах громади в складний час, за патріотизм та підтримку", — звертається в. о. начальника міського управління транспорту і зв’язку міської ради Микола Єрмаков до водіїв та працівників комунальних підприємств напередодні їхнього професійного свята.
Анатолій Безпалько працює водієм у житомирському ТТУ 5,5 років. Ми застали його"на лінії": сьогодні він на маршруті №23.
Каже, вже в перші години війни розумів, що не сидітиме склавши руки. Так і сталося.
"Нас, водіїв, підняли по тривозі, — згадує перші моменти повномасштабної війни. — О 5:00 ранку ми всі були в автопарку. Потім поїхали допомагати військовим. Підвозили їх до постів, до місць вибухів. Якщо десь було влучання — я знав, що треба їхати допомагати..."
З перших днів війни Анатолій хотів піти добровольцем, але йому відмовили у військкоматі. Мовляв, потрібні артилеристи, а не водії. "Мого напарника забрали. Він і зараз на передовій. У перші два тижні з ТТУ чимало чоловіків мобілізували. Я вирішив: якщо так — буду корисним в інший спосіб і допомагатиму військовим".
Про свої внутрішні переживання каже так: "На душі неприємно. В мою країну лізе ворог, як саранча. Летять ракети... Розпач біженців... — це страшно".
Біженців він забирав з-під Бородянки. Згадує, як шість автобусів були вщент заповнені дітьми, жінками, людьми похилого віку...
"Ми привозимо їх до школи, тут зустрічають, годують, а зранку — до залізничного вокзалу для подальшої евакуації. Пам'ятаю жінку, у неї руки трусяться. Вона починає курити і каже мені: це вперше, раніше не курила. Я їй кажу: куріть, бо не знаю, як вас заспокоїти. В очах — сльози та розпач. Документів і оселі немає. Батон, шматок ковбаси і вода — це все, що лишилося у людини. Як таких заспокоїти?"