Незламний десантник
Служба зв'язків з громадськістю 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади ДШВ ЗС України розповідає про одного зі своїх незламних десантників.
Справжній воїн не той, хто ніколи не падає, а той, хто може попри всі випробування піднятися знову та йти вперед.
Це все про надзвичайно сильного духом сержанта 13-го окремого десантно-штурмового батальйону ім. Героя України полковника Тараса Сенюка 95-ї бригади ДШВ Бориса Харчука. Навіть після важкого поранення та довгої реабілітації повертається на фронт, щоб пліч-о-пліч разом із побратимами продовжити боротьбу за звільнення країни.
Борис обрав для себе шлях воїна. Він ще з початку 2000-х після строкової служби Десні підписав контракт з 13-м батальйоном.
«Була у мене давня мрія стрибнути з парашутом, і я це зробив. За 22 роки в армії, я був на різних посадах, а нині на посаді головного сержанта 13-го батальйону», - розповідає Борис.
У десантника бойовий досвід ще з 2014 року, бої за гору Карачун, Ясинувату і Тельманове, звільнення Слов’янська та Краматорська, штурм й утримання шахти Бутівка, виведення підрозділу без втрат з Дебальцевого, бої за промзону Авдіївки.
Військовий кілька разів був поранений, але завжди повертався до війська.
Повномасштабне вторгнення чоловік зустрів на позиціях на Донбасі. З найперших днів великої війни група, якою керував Борис, нищила сили й засоби противника, здійснювала прикриття інших груп, успішно виконувала бойові завдання. У середині червня 2022 року під час відбиття атаки ворога поблизу села Краснопілля десантник зазнав осколкових поранень та втратив третину лівої руки.
«Я добре пам’ятаю той момент. У двох метрах від мене розірвалась 120 або 80 міна. Я впав, намагався піднятися, але ноги не тримали та я знову впав. Підняв руку і бачу, що вона висить на шкуринці. Тоді прийшло зрозуміння, що ноги також перебиті.
Не хотілось вірити, що на цьому мій кінець, - згадує воїн. - Мені надали першу медичну допомогу, в госпіталі лікарям довелося ампутувати руку. Операцій було багато, лікарі думали, що не врятують мені ногу, але дякуючи богу та медикам, ногу вдалося зберегти. Між операціями я інколи думав, що це кінець моїй військовій службі, а за 22 роки в армії, я втягнувся у військове життя і навіть не уявляю себе без цього».
Проте сила духу та воля чоловіка дали змогу повернутися у стрій, щоб продовжити виконувати завдання в бригаді.
14 жовтня минулого року на День захисників та захисниць Борис отримав звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
«Дякуючи лікарям, небайдужим людям, всім хто мене підтримував, я став на ноги і зрозумів, що є ще порох, в порохівницях, - з посмішкою каже Борис. - Я можу ходити, сидіти, пригати. Завдяки благодійному фонду Revived Soldiers Ukraine, мені зробили такий протез, з яким я можу тримати зброю і не тільки».
Чоловік зрозумів, що коли стаєш на ноги й бачиш, що ти можеш рухатися і що є достатньо сил продовжити боротьбу, то хочеш бути корисним на фронті поряд із побратимами, ніж залишатися у тилу. Так, навіть, після отримання І групи інвалідності, Борис не може бути осторонь. Наразі він повертається на службу, щоб навчати бійців. Для себе чоловік вирішив, що буде жити з рідним підрозділом на позиціях та викладатися на всі 100%.
«За свою військову службу, я зустрічав багато людей, хороших військових, командирів, з багатьма я і зараз спілкуюся. Після мого поранення чимало з них цікавиться моїм здоров’я, і коли я їм кажу, що буду повертатися до бригади, вони дивуються моєму бажанню перемогти. Більшість готові йти під моїм керівництвом знову в бій, адже вони впевнені в мені, і я дуже радий, що зібрав навколо себе таких воїнів. Я не з тих сержантів, що буде десь відсиджуватися, я завжди все показую на своєму прикладі – йду першим, щоб хлопці розуміли, що вони не одні, що вони потрібні цій бригаді», - розповідає десантник.
Не відступати і повернутися у стрій після поранення є одна із рис характеру чоловіка. Сам він говорить, що це його обов’язок перед побратимами, яким він казав, що обов’язково повернеться.
«Легко казати ми помстимося, коли ти знаходишся в тилу або дома на дивані. Мститися потрібно не в тилах, а на передовій! А хлопцям і дівчатам, які отримали тяжкі поранення, я раджу не здаватися. Життя іде, ви сильні, кожен з вас зараз переживає свою трагедію, але не потрібно здаватися, майте віру в себе», - зазначає воїн.
Головний сержант батальйону вважає, що настане час, коли до українців, які уникають мобілізації, прийдуть їхні діти та запитають що ж вони робили під час війни. То яку відповідь вони дадуть? Скажуть, що ховався вдома чи втік за кордон?
«Найбільше бажання повернутися зі своїм підрозділом в місто Житомир з Перемогою. Вона не буде легкою, ніяка перемога не дається легко, адже ми втрачаємо найкращих, скільки загинуло цивільних, скільки зруйнованих населених пунктів. Війна це завжди важко, але Перемога сто відсотків буде за Україною», - з певністю каже Борис.
Разом до Перемоги!
Служба зв'язків з громадськістю 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади ДШВ ЗС України