Світлана Ходирева: на водоканалі завжди щось нове; ти не знаєш, з чим зіштовхнешся, — ФОТО

«На водоканалі трудиться велика кількість родин. Свого часу мій дідусь і тато також працювали на цьому підприємстві. Мій тато, Василенко Леонід Олександрович, у різні часи працював головним інженером та інженером-технологом. У нього був кабінет із водоканалівським обладнанням, із яким він «знайомив» молодих підлеглих, він готував статті, у яких осмислювалися актуальні проблеми галузі. Мабуть, якби я видала усі його праці, - вийшла б гарна книжка. 20 років тому він разом зі Ступаковою Тамарою Костянтинівною втілив у життя проєкт повторного використання води під час промивки, що дозволило підприємству економити електроенергію, реагенти, водні ресурси. Будучи малими, ми майже не бачили батька – він все життя на поривах, працював без вихідних».

«Після закінчення Київського інженерно-будівельного інституту батько потрапив по розподіленню в Казахстан на завод, де він познайомився і одружився із моєю мамою. Там я й народилася. Коли приїхали в Житомир знайомитися із татовими батьками, мама не захотіла звідси їхати і так ми лишилися жити у цьому місті. Батько пішов працювати на водоканал, мама – на ремзавод. Мене з тримісячного віку гляділи бабуся і дідусь. Дідусь теж все життя працював на водоканалі слюсарем: на фронт пішов – із водоканалу, прийшов із фронту – на водоканал».

«Мій тато вважав, що я сама мала усвідомити специфіку своєї роботи, знаходити відповіді на свої питання, він казав: «На тобі книжку і читай». Він хотів, аби я була справжнім професіоналом своєї справи, щоб мене на роботі сприймали не як його дочку, а як фахівця. Але, звісно, коли у мене щось не виходило – він завжди давав слушні поради».

«Я працюю на водоканалі з 1999 року. Спочатку працювала змінним лаборантом, а через 3 місяці стала інженером-технологом. Зараз займаю посаду змінного майстра. Ми відповідаємо за подачу питної води на місто. На зміні зі мною працює оператор фільтрів, оператор освітлювачів, машиніст, хлораторник, оператор блоку повторного використання води, коагулянник, електрик».

«Ми маємо постійно слідкувати за рівнем води в резервуарах, за роботою гіпохлоритної насосної станції, насосів-дозаторів, які подають реагенти, забезпечувати регулярну промивку фільтрів та освітлювачів».

«Мені дуже подобається моя робота, я себе не уявляю на іншій. Я попрацювала трохи в політехнічному інституті (поєднувала навчання із роботою), але це було не те. На водоканалі завжди щось нове; ти не знаєш, з чим ти зіштовхнешся. У нас дуже багато нюансів у роботі, тому тут завжди цікаво. Я горю своєю роботою, не можу сидіти на місці – весь час бігаю: то в машинний зал, то до фільтрів, то до освітлювачів. Мене колеги називають «Вертольотом» (сміється)».

«Моя сім’я завжди підтримує мене. Чоловік мені зараз дуже допомагає із моєю хворою мамою. Не уявляю, як би я без нього могла поєднати догляд за нею та роботу».

«До речі, батьки мого зятя також працюють на водоканалі. Я казала своєму чоловіку: «Це ж треба було Альоні (від ред. – дочці) поїхати у Київ, закінчити київський ВНЗ і знайти Сашу, у якого батьки не лише із Житомира, а ще й працюють зі мною разом» (сміється). Сват працює водоканалом електриком, а сваха – обхідником. Мені дуже пощастило з місцем роботи, з колективом, з начальником. У нас чудовий колектив, я із задоволенням ходжу на роботу».

«Я малюю картини в техніці Флюід Арт. Усі мої подружки малюють. Раніше я вважала, що у мене із образотворчим мистецтвом не складеться. Але познайомилася в інтернеті із цією технікою, яка популяризується як така, що у ній може малювати кожен, і вирішила спробувати. Спробувала – і мені вдалося. Малюю з початку війни – для мене це своєрідне психоемоційне розвантаження».

«У мене дочка дуже любить подорожувати. Завдяки їй мені вдалося побачити Мілан, Венецію, Кіпр. 22 лютого 2022 року мені виповнилося 55 років. Дочка мені подарувала тур до Франції – ми полетіли до Парижу. 24 лютого о 5 я прокинулася від того, що в кімнаті горіло світло, а дочка сиділа з телефоном в руках. Вона сказала: «Мамо, війна!» і у мене потекли сльози. Я думала лише про те, як мені повернутися додому, до хворої матері, яка потребувала мого піклування».

«Моя мама – росіянка. Вона так і не змогла переварити той факт, що росія напала на Україну. Вона не могла повірити, думала, що я її обманюю. Рідна сестра з росії кричала мамі в трубку, що це ми самі себе бомбимо – це поглиблювало мамин стрес. З початку війни її стан різко погіршився, зараз у неї деменція, вона не ходить».

«Ми тиждень пожили у Франції, потім полетіли до Варшави, де перебували протягом 1,5 місяців. Я одразу знайшла волонтерську організацію «Торвар», яка допомагає українцям, що рятувалися від війни, і почала допомагати біженцям: виходила зранку і поверталася додому о 15:00 – 16:00. Допомагала з трансферами, з документами, надавала психологічну підтримку…

Пригадую, як жінка, яка прийшла в «Торвар», почала кричати: у Малині розбомбили її будинок, батько загинув. Я обняла її, почала заспокоювати, нагадала, що у неї є дитина, про яку вона має думати. Дуже страждали діти, які пережили прильоти. Вони ночами прокидалися, плакали.

Я завжди намагалася заспокоїти батьків, пояснюючи, що якщо вони будуть виявляти свій страх, розпач при дітях – то діти не зможуть впоратися зі своїм стресом. А тим часом водоканал потребував мене як спеціаліста, на мене чекала мама і чоловік, тому я шукала шляхи додому. У квітні я вже вийшла на роботу».