Вона об’їздила світ, мала амбітні плани у сфері бізнесу і фінансів, працювала на Волл-стріт у найбільшому банку США, але повернулася захищати Україну пліч-о-пліч зі своєю сім’єю.
Її історію розповідає видання life.pravda.com.ua.
Вікторія Гончарук – українка, випускниця інноваційного університету Minerva у Каліфорнії. Нині вона – одна із сотень бойових медикинь на фронті, що рятують життя поранених військових, поки ті рятують нас.
"Українська правда. Життя" розповідає про те, як змінилося життя сповненої надії та планів Вікторії після початку повномасштабної війни та про її вибір на користь Батьківщини.
Життя до повномасштабної війни
Вікторія виросла у маленькому містечку Баранівка на Житомирщині, у звичайній сім’ї. Батьки ніколи не виїжджали за межі України, тож вже з 12 років вона почала підзаробляти сама, адже хотіла здобувати вищу освіту за кордоном. Визнає: у цьому бажанні могла покладатися лише на себе.
У підлітковому віці Вікторія отримала грант від програми культурного обміну Бюро у справах освіти і культури Державного департаменту США – FLEX, в рамках якого навчалася у старшій школі у США, після випуску – в університеті у Литві. Однак провчилася там лише рік. За словами Вікторії, зрозуміла, що не може провести чотири роки в одному місці.
Тоді вона дізналася про організацію Ukraine Global Scholars, яка допомагає українським дітям безкоштовно отримувати освіту у школах та університетах за кордоном, зокрема у Штатах.
"Я виросла в маленькій спільноті, і після того, як вивчила англійську і поїхала в Америку по FLEX, зрозуміла, що за межами України є дуже багато цікавих речей. Я завжди думала: ми така велика і вільна країна, чому ми не можемо взяти свої ресурси і використати їх, щоб стати країною, якою ми будемо пишатися?
Я зрозуміла, що для цього треба перейняти досвід інших країн. Тому у мене був план поїхати навчатися, працювати певний час, набратися досвіду, повернутися в Україну і зробити її найкращою країною у світі", – згадує Вікторія.
У 15 років за програмою FLEX вона поїхала навчатися до Техасу, де прожила рік, а після навчання у Литві вступила до університету мрії, як його називає Віка, – Minerva University.
"Це університет, який базується в Каліфорнії, але найцікавіший його принцип у тому, що ти подорожуєш і живеш у різних країнах кожен семестр", – розповідає вона.
У перший рік навчання Вікторія жила у Сан-Франциско. Згодом географія значно розширилася, тож далі дівчина здобувала знання і досвід у Південній Кореї, Індії, Великій Британії, Німеччині, Аргентині, Тайвані тощо.
"Там я вчилася на двох спеціальностях: комп'ютерні науки та статистика і бізнес та фінанси. Мене найбільше цікавило поєднання та використання статистики і Data Science в бізнесі і фінансах.
Під час своїх останніх двох років я писала наукову роботу на тему M&A (Mergers and Acquisitions) великих компаній. Під час свого навчання я працювала у стартапах, як-от Investment Analyst, Data Analyst, Financial Manager. Дві мої спеціальності завжди спліталися в моїх роботах", – говорить Гончарук.
Після випуску, у 2022 році, Вікторія працювала в інвестиційному банкінгу в Citigroup в Investment Banking Department з технологічними компаніями, а також – в інвестиційно-банківському відділі великого холдингу Morgan Stanley в Нью-Йорку.
Вікторія об’їздила світ, працювала на Волл-стріт у найбільшому банку США, але повернулася захищати Україну пліч-о-пліч зі своєю сім’єю
З Волл-стріт на передову
Коли почалася повномасштабна війна, вся родина Вікторії – сестра, мама і тато – вирішили долучитися до лав захисників України.
У перші місяці вторгнення РФ Вікторія займалася волонтерською діяльністю – кинула сили на допомогу рідним та підрозділам, де вони служать.
"Моя мета була забезпечити мою сім'ю і їхні підрозділи (усім необхідним – ред.). Це перетворилося на мій маленький проєкт, потім в НГО, яка зареєстрована в Британії. До того як приїхала в Україну, я цим і займалася", – розповідає дівчина.
Вікторія збирала кошти та займалася постачанням засобів з тактичної медицини. Завдяки сестрі, яка працювала у медичній евакуації, Віка завжди знала, що, коли і куди потрібно доставити. Однак довго залишатися у Штатах вона не змогла, тому взимку 2022-го вирішила, що має повернутися в Україну і "допомагати руками".
Дівчина зізнається, що це рішення стало "великим стрибком" для неї. Морально вона готувалася до найгіршого – що житиме "під відкритим небом у калюжі" і нічого не їстиме. Попри це, наголошує, що "не думала двічі", чи покидати теплий нью-йоркський офіс заради допомоги рідним і своїй країні.
"Я працювала на Волл-стріт у найбільшому банку країни. За день до того, як я поїхала в Україну, у нас була велика урочиста подія з клієнтами, і тут я наступного ранку сідаю на літак, їду в Україну, одягаю форму і йду. Це була зима, холодно. Дуже великий контраст.
Я себе готувала до цього і це те, чого я сильно хотіла. Щойно знайшла можливість бути на передовій, працювати руками, бути частиною підрозділів, все стало на місця", – говорить Вікторія після року служби бойовим медиком.
До слова, необхідні для роботи парамедикинею навички вона здобула на вишколі "Госпітальєрів", дечому навчилася від сестри та інших бойових медиків, решта – досвід на передовій.
"Щойно знайшла можливість бути на передовій, все стало на місця", – говорить Вікторія Гончарук.
Про найскладніший вибір
Вікторія служить на одному із найгарячіших напрямків фронту – Бахмутському. До цього працювала на Авдіївському. Нині вона головна у своєму екіпажі. Останні майже пів року працює парамедикинею у бригаді, де служить штурмовиком її сестра.
Як пояснює бойова медикиня, загалом є два етапи евакуації поранених: "кейсевак" і "медевак". "Кейсеваком" називають першу ланку евакуації з лінії фронту, коли на броньованій машині або пікапі заїжджають на найскладніші території та евакуюють поранених з поля бою до стабілізаційного пункту.
"Медевак" – це лікарський екіпаж, який забирає поранених у "кейсевака" та евакуює їх до стабпункту. Спочатку Віка працювала на "кейсеваці", а потім перейшла на "медевак".
У складі команди екіпажу на етапі "медевак" обов’язково має бути людина з вищою або неповною вищою медичною освітою.
"Ця людина часто змінюється. Я спочатку мала лікаря із занадто великим досвідом, і його забрали у стабілізаційний пункт, а нам давали третю людину вже батальйони, з якими ми працювали.
Загалом ми працюємо як екіпаж, так само як мобілізовані військові медики. Ми просто додаткова команда. Заїжджаємо на поле бою, забираємо поранених і віддаємо їх вже медикам з досвідом", – розповідає парамедикиня.
За словами Вікторії, її команда протягом року служби неодноразово змінювалась, адже люди, що до неї входять, працюють на волонтерських засадах. У багатьох є основна робота, яку вони чергують із допомогою на фронті.
"Вони місяць на роботі, місяць зі мною. Саме зараз найбільш сталі з моєї команди – це я і мій водій. Двоюрідний брат мого водія – це командир моєї сестри, який, на жаль, загинув в серпні цього року, щойно ми почали з ними працювати. Ми з водієм зійшлися на спільному горі і продовжуємо працювати разом. Третя людина – лікар", – ділиться Вікторія.
Парамедикиня Вікторія Гончарук
Парамедикиня також розповіла про найскладніші моменти, з якими їй доводилося стикатися за рік роботи на фронті. Найважче, за її словами, ухвалювати рішення у ситуаціях, коли від нього залежить життя інших людей.
"Бували моменти, коли ми потрапляли під артобстріл і потрібно було вирішувати, що ми робимо: рухаємося, знаходимо укриття, не їдемо на евакуацію взагалі. Це вибір між тим, щоб евакуювати пораненого або ховатися від обстрілу. Потрібно зважувати, який шанс того, що ми поранимося або що травмований загине, якщо ми його не евакуюємо", – говорить Вікторія.
Крім того, траплялися ситуації, коли необхідно було наблизитися до поля бою на необладнаній машині. Тоді доводилося ретельно зважувати усі ризики.
"Ми під’їжджали на звичайній машині швидкої допомоги на 500 метрів до зони зіткнення. Чергували разом з броньованою машиною і розуміли, що якщо прилетить щось в район 20 метрів, нам кінець.
У мене й зараз стоїть наскрізь посічена машина з розбитим лобовим склом після одного з таких зіткнень у 10 метрах від нас. Після цього потрібно було вирішувати, що ми робимо, тому це може бути стресово", – визнає Вікторія.
За словами Вікторії, найважче – ухвалювати рішення у ситуаціях, коли від нього залежить життя інших людей
На тлі викликів, з якими доводиться стикатися сьогодні, навчання і досвід за кордоном Віка згадує із вдячністю – каже, що робота на Волл-стріт її загартувала, адже часом працювати доводилося багато і виснажливо; не спати днями, а то і тижнями, поки не зробиш те, що потрібно.
"Так само тут. Якщо противник штурмує, ми не спимо, працюємо. Іноді треба просто чекати, так само як чотири години чекати на Волл-стріт, поки тобі хтось надішле фінансову модель. Тут (на передовій – ред.) ти чекаєш, коли буде виклик. Дуже transferable skills (дослівно з англ. – навички, що передаються)", – з посмішкою говорить дівчина.
Часті переїзди також відіграли чималу роль у її "загартовуванні". Завдяки цьому Вікторія має усі необхідні щеплення.
"Це дуже добре, коли ти бойовий медик, бо я в контакті з кров’ю. Коли рукавиці рвуться, можна чимось заразитися. Але я жила в Індії, Кореї, в мене є всі вакцинації. Я можу швидко адаптуватися, мені не треба багато, щоб почувати себе комфортно, тому в мене не було звикання до мінімалістичного життя", – розповідає вона.
Крім роботи парамедикинею, Вікторія також бере участь у military-tech проєктах з українськими розробниками.
"Вважаю одним з основних пріоритетів – розвиток, використання і вкорінення AI (штучний інтелект – ред.) у процеси ведення військової діяльності", – наголошує дівчина.
Спочатку Віка працювала на "кейсеваці", а потім перейшла на "медевак"
"Всі, з ким я хочу провести свій час, на війні"
Як розповідає Вікторія, короткі відпустки від роботи у неї є, однак вона все одно живе зі своїм екіпажем. Зізнається, що важко бачити людей в тилу, які "дисконектяться від війни і думають, що їх це обійде".
"У мене залишилося буквально 2-3 друга. На жаль, немає бажання навіть з ними говорити зараз, я все одно живу зі своїм екіпажем. Я обов’язково один день бачуся з батьками, ще один день – на те, щоб з’їсти все, що я хотіла, і все, можна повертатися.
Немає конекту через це. Всі, з ким я хочу провести свій час, на війні. У нас є відпустка пару днів, ми приїжджаємо з тими людьми, з якими живемо на передовій, у цивільне життя, і живемо у своїй бульбашці", – говорить Вікторія.
Враховуючи, як змінилося її життя і реалії, жінка наголошує, що не шкодує про жоден свій вибір. Відповідаючи на питання, що б вона порадила собі 15-річній, якби могла, Вікторія сказала:
"Молодець. У мене немає чогось, про що я б шкодувала. Я б більше працювала над своєю фізичною підготовкою (сміється). Я б їй сказала, що неважливо, яка в тебе буде професія і стиль життя, потрібно бути сильною і у своїй найкращій формі, бо зараз важко фізично".
"Немає чогось, про що я б шкодувала", – наголошує парамедикиня.
Про досвід Вікторії як жінки на військовій службі
На думку Вікторії Гончарук, в армії жінкам та дівчатам на своїх посадах потрібно працювати "трохи більше" – там, як і у суспільстві загалом, теж існують гендерні упередження.
"Кожен новачок має працювати над тим, щоб завоювати увагу, але дівчатам трішки більше через упереджене ставлення. Але якщо ти не опустиш руки і покажеш, що ти хороший боєць, що ти прийшла туди з правильною метою, будеш до останнього працювати, то отримаєш повагу від людей.
Я думаю, що проблеми в армії такі ж, як і проблеми в суспільстві. Це просто зменшена версія", – додає Віка.
Віка переконана, що боротьба за Україну – це обов’язок не лише чоловіків
При цьому вона заперечує погане ставлення до жінок в армії з боку чоловіків.
"Я часто чую, що чоловіки погано ставляться до дівчат в армії, та це не зовсім так. Багато дівчат в Україні, на жаль, самі себе позиціонують як слабких, яких потрібно захищати. Та ми маємо стояти самі за себе, стояти за Україну", – вважає парамедикиня.
Вона переконана, що боротьба за Україну – це обов’язок не чоловіків, а будь-якого її громадянина.
"Любов до України виховується, і не обов’язково з ранніх років. Це не те що ти можеш вбити. Ми з сестрою – мабуть, дуже хороший приклад", – підсумовує Вікторія Гончарук.
Розмову записала Вероніка Гармаш, комунікаційна менеджерка Ukraine Global Scholars, адаптувала – Діана Кречетова, журналістка "Української правди. Життя".
Усі фото – з особистого архіву Вікторії Гончарук
Діана Кречетова
журналістка УП.Життя