Мистецтво через біль: житомирська художниця малює ікони на прострілених пластинах бронежилетів, — ВІДЕО

«Займаюся я цим приблизно з вересня 2023 року. За декілька днів до аукціону, який відбувався восени минулого року в Житомирському обласному краєзнавчому музеї, вкрай необхідні були лоти. Бракувало речей, які б можна було розіграти. І от за днів три до аукціону у турбо-режимі я розмалювала гільзи, які потім, зрештою, принесли гарні донати. І відтоді все «закрутилося».

Волонтери, які їздять на фронт, привозять постійно якісь артефакти з передової. А вже я їх розмальовую. Є у мене, наприклад, гільзи, з якими вже попрацював комбат 128-ї бригади. Він вирізав на них візерунки. Працював просто на передовій. Потім ці гільзи передали мені.

Одного разу, під час арт-терапії у нашому житомирському шпиталі, отець Павло, наш військовий капелан, показав мені, як в Тернополі при монастирі на бронежилетах пишуть ікони. Я поглянула і одразу зловила себе на думці, наскільки мені це цікаво.

Авжеж перше, про що я подумала, — на іконі має бути зображений Ісус Христос. Його я й почала малювати на своїх іконах. І, що символічно! Перший бронежилет, який мені привезли для розпису, був прострілений в районі горла. Якийсь боєць дивом врятувався! «Хіба ж це не знак?», — подумала я. Ось так все й почалося. Наразі вже працюю над сьомою іконою! І все лише набирає обертів. Я не збираюся зупинятися», — запевняє художниця.

«Зазвичай кошти на аукціонах збираються на дрони. Бо зараз вкрай важливі саме безпілотники.

Приходжу до військових — і заохочую їх. Мовляв, якщо ви намалюєте сьогодні на занятті чотири картини, то кожну з них можна буде продати на аукціоні щонайменше за 5 тисяч гривень. А це вже — один дрон. Я міряю картини квадрокоптерами (ред. посміхається). Адже за чотири проданих картини по 5 тисяч гривень, умовно кажучи, можна придбати цілий безпілотник!», — додає художниця.

«Є й такі артисти, які проти того, щоб розігрувати на концерті мої роботи (ред. розписані гільзи, картини, створені воїнами). То вже на совісті самих людей. Нам декілька разів відмовляти. До того ж, в доволі грубій формі. Втім, зазвичай, зірки погоджуються, адже це може допомогти зібрати ще більше коштів на потреби ЗСУ. А, отже, наблизити нашу перемогу ще на крок!», — розповідає жінка.

«Все завдяки житомирській волонтерці Юлії Толмачовій. І заняття з арт-терапії, і комунікація з людьми за кордоном, де проводяться благодійні аукціони, — все організовує вона. Всі організаційні моменти – на ній. Вона мене мотивує та надихає! Я дивлюся, скільки всього пережила ця мужня, тендітна жінка, і усвідомлюю, що точно не можна здаватися та опускати руки!

Щодня своєю працею, тут, в тилу, також варто наближати нашу перемогу. Робити все від себе залежне, щоб бути корисними — кожен на своєму місці! Наприклад, я вмію малювати. То своїми роботами хоча б стараюся зробити добру справу. Нехай мої вироби та картини наших військових, які ми малюємо разом з ними, допомагають зібрати побільше коштів на потреби ЗСУ.

В жодному разі не маємо втомлюватись від війни! Опускати руки не можна. Потрібно продовжувати боротьбу!», — підсумовує Олена Буката.

«Сьогодні ми з вами зустрілися в Домі ветерана, на території центру вертебрології. Тут є і діти військових, члени родин загиблих захисників, поранені воїни. Деякі військові проходять реабілітацію безпосередньо на території цього медзакладу.

Чесно кажучи, не всі одразу йдуть на арт-терапію. Багато хто отримав на фронті доволі серйозні поранення. І їм нині важливо відновитися, наскільки це можливо. Тож когось ще й треба вмотивувати. Хтось знаходить купу відмовок, щоб не йти на заняття. Але потім вони самі ж дякують мені. Бо не помічають, як швидко за малюванням спливає час. Вони поринають у творчість і хоча б трішки відволікаються від своїх проблем та турбот.

Особисто я отримую величезне задоволення під час арт-терапії. Це й мені самій дозволяє трохи перемикнутись, надихнутись творчістю та спілкуванням з іншими. Отримую величезний заряд енергії та позитиву. І саме усвідомлення, що я роблю добру справу, — гріє душу».

«Заняття арт-терапії щочетверга відбуваються й у військовому шпиталі. Нам нарешті дали приміщення, в якому можемо їх проводити. Це вже буде на постійній основі. Бо раніше, де ми тільки їх не влаштовували: і в палатах, і в коридорі, і в альтанках (на вулиці).

Приємно тішить, як учасники занять в групі спершу можуть мало одне одного знати. Але проходить зовсім небагато часу, і ми, наче одна велика родина. Всі же більше познайомились, краще одне одного пізнали. Далі люди починають краще йти на контакт. Ось, що важливо!

Військові ж в цивільному житті мали різні професії. І вони люблять про себе розповісти: хто був вчителем, хто – будівельником тощо. І після кількох годин арт-терапії вже й розходитись ніхто не хоче (ред. посміхається). Здавалося б, береш картинку, починаєш її змальовувати на полотні. І все — наче поринаєш в інший світ!»

«Мені 66 років. Про арт-терапію дізнався безпосередньо в медзакладі. Загалом проходжу лікування вже кілька місяців. До цього перебував в одній з лікарень Житомира — лежав у травматологічному відділенні. Після травматології потрапив вже до цього центру (ред. вертебрології). Мене зацікавили ці заняття. Сьогодні вперше вирішив спробувати. Поки звикаю. Для мене це новий досвід.

Хочу трішки відволікти себе, помалювати, спробувати щось нове, незвичне. Я ж не художник. Але трішки спробувати себе в цій ролі – мені дуже цікаво.

Хоча це у мене вперше, втім перші враження вже сформував. Руки, щоправда, трішки трусяться, коли малюю. Бо я ж саме на реабілітації. Продовжую процес лікування. Але нічого! Я стараюся! Вже й сам хочу побачити, що з усього цього вийде (ред. посміхається). Чисто людська допитливість!».