Два роки потому: історія маленького коростенця, якого російська ракета позбавила ніжок

«На щастя, в сина все добре. Наразі ми тут, в Німеччині, всім забезпечені. Протези є в наявності, наприклад. Лише нещодавно ми їх змінили, до речі. Це потрібно робити регулярно, адже хлопчик росте», — розпочинає розповідь Павло.

«Фахівець регулярно спостерігає, чи все нормально розвивається, чи все так, як потрібно. Процес відновлення Андрійчика триває постійно. Оскільки він ще дитина, то протези необхідно змінювати дуже часто. Може виникати певний дискомфорт, коли син підростає. Варто зважати також і на пропорційність – відповідність протезів статурі сина (ред. довжина тіла має бути пропорційною з довжиною ніг, зокрема). Змінюється й вага тіла. Це теж слід враховувати.

Тут, в Німеччині, все зроблене таким чином, аби дітки, які починають ходити до садочків та школи, використовували різні протези. Звичайні, на яких Андрійко ходить постійно. І спортивні протези, на яких син займається спортом, для фізичних навантажень», — пояснює чоловік.

«Найважче? Сам факт того, що таке лихо трапилось в нашій родині, що наш хлопчик так постраждав. А вже у процесі відновлення Андрійчика все йшло на покращення. І це тішило. Ми дуже хотіли, щоб він якомога швидше повернувся до звичного життя, наскільки можливо. І не відчував себе обмеженим, а зміг на рівні з іншими дітками розвиватись, навчатись, радіти життю.

Для дорослої людини нелегко зіштовхнутись з тим, що пережив наш син. Що все казати за дитину. Але разом ми справляємось! Всі довкола роблять те, що потрібно, докладають максимум зусиль, аби допомогти Андрійку. Це було з самого початку. Так продовжується й дотепер»

«Ми дуже задоволені якістю надання медичних послуг в Німеччині. Величезна подяка місцевим медикам. На власному прикладі переконались, наскільки гарна тут медицина. Але, разом з тим, і українську не варто знецінювати! Вдома ми теж отримували гарні, якісні медичні послуги. Варто вже давно нам, українцям, побороти той комплекс меншовартості!

На щастя, ми ні в чому не мали потреби від самого початку. Та й син показав гарні результати реабілітації. Гріх скаржитись, як то кажуть. Досягнення у процесі відновлення Андрійка не можуть не радувати як нас, батьків, так і лікарів, які над цим працюють», — тішиться тато хлопчика.

«У матеріальному плані, все гаразд. Поки ми ще були в Україні, то всі медичні послуги, відповідні операції проводились безкоштовно. Варто зазначити, що коли приїхали до Німеччини, то дружина одразу влаштувалася на роботу в галузі гастрономії. Тут є місцевий будинок для літніх людей. Інна ж працює у фірмі, яка надає цій установі послуги з харчування. Відповідно, вона отримала й право на медичне страхування. У Європі це є обов’язковим. Виходячи з цього, ми мали все необхідне для лікування сина.

З власного життєвого досвіду скажу, що адаптація на новому місці — це завжди нелегко. Зокрема, доводилось долати і мовний бар’єр. Навіть, коли ми ще були в Польщі, це також відчувалось. Але дещо менше, порівняно з Німеччиною. Втім поступово, крок за кроком, ми долаємо усі труднощі та перепони, вирішуємо проблеми по мірі їх надходження, так би мовити», — зізнається Павло.

«Андрійко потребує чимало уваги. Навіть з самого початку, наприклад, як ми приїхали, потрібно було заключати договір з сімейним лікарем, обходити різні інстанції, вирішувати багато бюрократичних моментів. Все це було, переважно, на мені».

Сама ж клініка, де син проходив реабілітацію, — спеціалізована. Ортопедична. Це вузька галузь. І окремо ще довелося звертатися до протезійного центру. А це, відповідно, оформлення всіх необхідних документів, і, звісно ж, купа витрачених сил та часу», — згадує Павло.

«Дітки адаптуються набагато швидше за дорослих, вважаю. Навіть по Андрійку та Анюті це бачу. Вони вже звикли до нової країни, до нового оточення, до інших діточок. І їм, малим, і нам, дорослим, потрібне спілкування, соціальна адаптація. Це безумовно», — переконаний чоловік.

«Все життя лишилось у нас в Україні. Наша рідня, друзі, — переважно там. Батьки наші лишились на Батьківщині (ред. Іннині — в Сумській області, Павла — у Житомирській). Багато наших родичів мешкають і на Київщині. Мій брат — військовий. Нині боронить нашу державу. Деякі мої друзі також служать. Тому наша родина, авжеж, слідкує за тим, що відбувається на Батьківщині. Тримаємо руку на пульсі. Душею ми з рідною країною, де б не знаходились зараз. Нам болить доля України!», — ділиться Павло.

«Нашим обов’язком, як батьків, було давати сину все належне, аби він отримав якісне лікування і ефективну реабілітацію. Всі наші думки, з самого початку трагедії, лише про це й були. Розмови про протезування у нас з дружиною виникали з самого початку. Ледь не в той же день, коли син втратив ніжки, ми почали вирішувати, як бути з лікуванням сина. Отож, саме Андрійко і став нашою головною мотивацією; нашим стимулом не здаватися, не опускати руки, продовжувати боротьбу.

Ми, звісно ж, вдячні кожному, хто не лишився осторонь нашої біди. Не втомлюємося дякувати всім небайдужим. І тим, хто допомагав збирати кошти, і тим, хто сприяв лікуванню/реабілітації сина.

Взагалі дуже важливо те, що ми тримаємося всі разом. У єдності — наша сила. Це — факт. Дуже важливо допомагати й підтримувати тих, хто цього потребує. В цьому всі ми, українці, — нам не байдуже, ми гуртуємося, коли є якась небезпека. І це дозволяє продовжувати боротьбу, на мою думку! Цим ми й показуємо, що є справжніми, гідними українцями!», — переконаний Павло Томчук.