Про надзвичайно цікаве підземелля, яке було виявлене ще на початку 90-х років ХХ ст. у центральній частині м. Житомира, я дізнався з матеріалів досліджень житомирського краєзнавця, туриста і спелеолога О. Кравчука.
Олександр Васильович Кравчук почав займатися підземеллями ще на початку 90-х рр. ХХ ст. Зокрема, у травні 1990 р. у м. Житомирі на базі обласного туристичного клубу “Полісся” було створено секцію спелеотуризму. Очолив її робітник Житомирського заводу хімічного волокна Є. Кокорін, який вже на той час мав за плечима школу інструкторів-спелеологів та доволі великий досвід мандрівок печерами Криму, Кавказу і Тернопільської області [Володимирович, 1990, № 15].
До роботи секції тоді ж долучився студент педагогічного інституту імені Івана Франка О. Кравчук. Як згадують, саме він ініціював створення окремої групи спелеологів, що мала на меті вивчення житомирських підземель. Тоді ж за сприяння обласного управління культури та фінансовій підтримці Житомирського обласного краєзнавчого музею група під його керівництвом розпочала свої роботи.
В процесі польових робіт Олександр паралельно через місцеві періодичні видання інформував читачів про результати пошукових робіт і обстеження цих загадкових споруд минулого, розповідав про історію вивчення, про окремі найбільш цікаві об’єкти та виявлені знахідки [Кравчук, 1992, № 10, с. 2; Кравчук, 1992, № 11, с. 1; Ивлев, 1993, с. 3; Кравчук, 1993, с. 7].
У травні 1993 р. О. Кравчук брав участь в роботі наукової конференції присвяченій 100-річчю Волинського Єпархіального Давньосховища, яка відбулася у стінах Житомирського обласного краєзнавчого музею. Дослідниквиступив на конференції з доповіддю, в якій вперше підсумував результати свої досліджень, які здійснювалися упродовж 1991 – 1992 рр. [Кравчук, 1993, с. 63-64].
Саме в ній О. Кравчук побіжно згадав й про обстеження підземелля під Михайлівською церквою (Рис. 1) [Кравчук, 1993, с. 63].
Ось як він його описує “Відкрито і досліджено в 1991 р. в результаті провалу. Ходи прориті в лесі на глибині 1,5 м. Беруть свій початок від з невеличкої кімнати (3,9х4,8 м), від північно-східної частини якої на висоті 0,9 м. від рівня підлоги відходять дві галереї.
Через 1,5 м вони розгалужуються і утворюють лабіринт загальною площею 30 м. Від протилежної стіни кімнати в південно-західному напрямку відходить ще одна галерея. Через 9 м – відгалуження в південному напрямку. А ще через 5 м обидві галереї закінчуються завалами. Ходи вимурувані цеглою. Арочне склепіння. Ширина галерей – 0,7 м, висота – 0,75 м.
В західній частині кімнати спостерігається іще один хід висотою 1,5 м. шириною 1,4 м. Але через декілька метрів закінчується обвалом” [Кравчук, 1997, с. 13]. Представлений у брошурі план підземелля схематичний і, на жаль, без масштабу та зазначення напрямку орієнтації відносно сторін світу (Рис. 3).
Конструкція самого підземелля, виходячи із схеми, доволі оригінальна і до того часу на теренах Житомира дослідникам не зустрічалася. Сам автор ніяких версій щодо його походження, часу виникнення та призначення, на жаль, не висував.
У 2006 р. інтерес до цього підземелля проявила група відомих на той час житомирських краєзнавців, які у складі
Г. Мокрицького, С. Собчука таС. Дехтяренка оглянули і здійснили його фотофіксацію (Рис. 4). Зібрана інформація, на жаль, ніде не оприлюднювалася.
З часу обстеження підземелля минуло 33 роки, багато чого з того часу змінилося, що зумовлювало проведення нових робіт з метою перевірити і уточнити дані зібрані дослідником у 1991 році. Обстежувалося підземелля у декілька етапів. З початку наприкінці вересня 2023 р., а пізніше у січні –
лютому 2024 р. В процесі робіт здійснено огляд підземної споруди, зроблені обміри і фотофіксацію, складені опис і план (Рис. 5). Роботи вдалося провести за сприяння і благословення настоятеля храму, митрофорного протоієрея отця Богдана Бойко за участю і допомогою С. Собчука та С. Дехтяренко. На жаль, повного доступу до підземель немає, багато проходів замуровано або засипано, а тому цільної картини зафіксувати нам не вдалося.
Вхід до підземелля розташований у південно-східній частині храму. Прикритий зверху металевою конструкцією з підйомною кришкою. Під нею східці, що опускаються донизу і ведуть до підвальної частини храму. Підвал представляє собою однокамерну кімнату прямокутної форми, завдовжки 7,78–7,87 м, завширшки 4,97 – 5,39 м (близько 42,4 кв. м) і заввишки 1,78–1,82 м. Стіни рівні, прямі, вимурувані переважно цеглою, а в районі фундаменту з південної сторони, дрібним і крупним колотим камінням. Цегла темно-коричневого кольору з червонуватим відтінком, прямокутної форми, завдовжки 27 см, завширшки 13 – 13,5 см, завтовшки 7 см. Склепіння кімнати багатолопатеве, хвилясте, обмуроване цеглою, бокові частини якої опираються на поперечні залізні балки (двотаврові рейки).
У північній, західній і східній стінах кімнати, на висоті від 0,63 до 1,21 м від рівня долівки, у різні сторони розходяться горизонтальні, видовжені, невисокі, вузькі або трохи широкі проходи, які скоріш нагадують не підземні ходи, а канали. По них не те щоб можна було пройтися у повний зріст, але й в лежачому стані важко пересуватися. У межах кімнати таких, що можна візуально побачити, виявлено п’ять (Рис. 6).
Від деяких каналів простежуються відгалуження, які ведуть в глиб споруди, а вони у свою чергу з’єднуються з такими же, розташованими поза межами кімнати. Так, коротенький
канал № 5 з’єднуються з каналом № 7 (Рис. 7), який з північної сторони проходить під каналом № 4. Майже посередині від каналу № 7 відгалужується канал № 8 (Рис., а від нього у північному напрямку канал № 9. Трохи нижче каналу № 5, на протилежній стіні каналу № 7, робітники пробили отвір, за яким виявили ще один канал № 10, від якого у південному напрямку відгалужується канал № 11 (Рис. 9).
Як бачимо, канали розташовані не хаотично, а за певною і, очевидно, за заздалегідь розробленою схемою. Вони утворюють разом цілу систему. Якщо довіряти плану
О. Кравука, то підземелля представляє собою розгалужену мережу каналів, що розходяться у різних напрямках від кімнати і, напевно, охоплювала підземну частину храму, у тому числі вівтар. Подібні канали також простежуються у південній стіні у другому підвалі, розташованому у південно-західній частині храму, а також в стінах всередині храму, про що засвідчують робітники.
Що ж це за канали? Ще на початку обстеження, я помітив, що в каналах, особливо № 3 та 5 дуже добре відчувався потік повітря – протяг, який був спрямований в середину кімнати. Можна припустити, що канали, використовувалися як повітропроводи. Але виникає питання з якою метою?
Допускають, що ця система вентиляції могла використовуватися для висушування підвалу і утримання в ньому стабільного температурного режиму. Як згадують тутешні служителі і робітники, в певний період часу підвальна частина храму нерідко підтоплювалася, внаслідок чого на стінах місцями утворився темний наліт, який плутають з закопченням.
Однак, під час досліджень від тих же служителів і технічних робітників довелося чути, що ці протяги, особливо в зимовий період часу створювали певну проблему, оскільки у внутрішніх приміщеннях зверху ставало доволі прохолодно. Отже, можна виключити, що ці канали використовувалися для вентиляції приміщень храму.
Канали, по яким циркулювало повітря в храмі, також могли використовувати з іншою метою. Наприклад, для опалення. Така система повітряного опалення, відома як гіпокаусти (піч із системою каналів і труб).
Це найпоширеніший тип класичної, особливо давньоримської опалювальної системи, призначеної для обігріву будівель. Набула вона широкого вжитку в країнах центральної і західної, а згодом і східної Європи. Але вона мала багато недоліків, які протягом тривалого часу підлаштовували, змінювали і вдосконалювали, поки не було винайдено новий спосіб опалювання. Зокрема такий, що виключав можливість попадання продуктів згоряння в приміщення, де мешкали або працювали люди.
З чого вона складалася і як функціонувала? До її складу входила отеплювальна споруда (пічка, котел або інший пристрій), яка зазвичай розташовувалася поза межами або в цокольній чи підвальній частині будівлі опалювального приміщення та система каналів і труб, що пронизували як підземну, так і надземну частини будівлі.
Для обігріву, як один із варіантів, використовували піч, яка складалася з двох камер. Коли у нижній камері згорали дрова, нагрівалося каміння у верхній, а звідти через систему цегляних повітряних каналів розпечене повітря переміщалося під долівкою і стінах будівлі.
У них відбувався закритий обіг повітря. Після охолодження повітря поверталося до топки. Щоб продукти згорання не попадали у приміщення від отеплювальної споруди доверху відходила витяжна труба.
Про ймовірність застосування такої системи опалення храму, яка унеможливлювала попадання через канали продуктів згорання, опосередковано може свідчити той факт, що поверхня усіх оглянутих каналів була чистою, жодних слідів закопчування або нагару, які з’являються внаслідок тривалого періоду використання вогню, на їх стінах і склепіннях не виявлено.
Якщо допустити, що зазначений варіант опалення дійсно був застосований у храмі, то залишається дати відповідь хоча б на два питання. Де саме розташовувалася піч або інший пристрій, що давав тепло? Чи взагалі ця система опалення після будівництва храму була застосована?
Настоятель храму, зокрема, припускає, що вона у певний період часу, напевно, через технічну або іншу помилку, взагалі не спрацювала і в подальшому її використання економічно і практично було недоцільним. Щоб відшукати і виправити помилку при будівництві системи опалення, прийшлося би розбирати і зводити храм наново. Чого його фундатор, в силі різних чинників, не міг собі дозволити.
Стосовно часу виникнення підземелля. Відомо, що Михайлівську церкву було збудовано за кошти житомирського купця Михайла Федоровича Хаботіна у 1856 р. У тому ж році її освятили [Теодорович, 1888, с. 61; Костриця, Мокрицький, 1991, с. 3, 10]. Навряд чи її могли збудувати протягом року. А тому появу підземелля під приміщенням храму слід віднести до середини ХІХ ст.
Незважаючи на численні перебудови та зміни в інтер’єрі, ця оригінальна система підземних споруд пов’язаних з опаленням храму майже у незмінному стані збереглася до сьогоднішнього дня. І хоча там відбуваються ремонті роботи, в скорому часі, з дозволу і благословення настоятеля храму цей куточок історичної частини міста може стати одним із цікавих туристичних об’єктів, який, хоча й частково, розкриє окремі таємниці підземного Житомира.
А наші подорожі підземним світом старого Житомира на цьому не завершуються. Про результати подальших досліджень обов’язково будемо повідомляти в наших наступних публікаціях.
Джерела:
Володимирович С. Що там у печерах? // Житомирський вісник. – 1990. – 13 квітня. – № 15.
Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1888. –430 с.
Костриця М., Мокрицький Г. Церква Святого Архистратига Михаїла (Михайлівський собор) [Серія: Житомир. Пам’ятки рідного міста. Випуск 1]. – Житомир: Житомирський вісник, 1991. – 31 с.
Кравчук А. Подземелья Житомира // Эхо. – 1992. – № 10. –С. 2.
Кравчук А. Тайные ходы под обкомом // Эхо. – 1992. – № 11. – С. 1
Кравчук Л. Исследование Житомирских подземелий // Житомир. – 1993. – 28 травня. – №№ 43-44. – С. 7.
Ивлев С. Житомирское подземелье: сохранить, что осталось // Вечерний Житомир. – 1993. – Июнь. – № 15. – С. 3.
Кравчук О. Дослідження Житомирських підземель // Тези наукової конференції до 100-річчя Волинського Єпархіального Давньосховища. – Житомир, 1993. – С. 63 – 64.
Кравчук О.В. Таємниці Житомирських підземель. – [Житомир, 1997]. – 20 с.
Старший науковий співробітник
відділу досліджень Житомирського
обласного краєзнавчого музею
О. О. Тарабукін