«Зранку можемо слухати мера міста, а увечері їхати з соцпатрулем на смітники, спілкуватися з безхатьками»

Саме так розповідає про свою діяльність журналістка з Житомирщини Анастасія Антонюк (Лесик).

Хто першим повідомляє про події в «гарячих точках», про екстремальні ситуації, про сенсаційні випадки, про курйозні ситуації? Перед ким широко відкриваються двері високопосадовців, концертні зали; кому розкривають душу частіше, ніж психологам, гукають на світські заходи? Все це про людину, професія якої – журналіст. Журналістика – одна з найцікавіших професій, жоден інший різновид людської діяльності не дає такої можливості для самореалізації. Це одна з найбільш публічних професій, яка дозволяє максимально швидко досягти професійного успіху.

Читайте також: Цього року табір «Супутник» не буде реалізовувати путівки

Читайте також: Увечері 3 червня Житомир залишиться без води

Спробувати себе у журналістиці вирішила двадцятиоднорічна Анастасія Антонюк (Лесик) з Білилівки. Про те, що працюватиме журналістом, навіть не підозрювала, адже ще з дитинства мріяла про інше. Чому ж таки обрала такий шлях, ми вирішили дізнатися у колеги – регіонального кореспондента телеканалу «Правда Тут».

– Анастасіє, розкажи, як у тебе виникла ідея стати журналістом? Чи бачила ти своє життя в цій сфері?

– Насправді, у мене не було такої історії, як у більшості моїх колег, які ще з дитинства займалися творчістю, і журналістика була «у них в крові», як часто говорять. Я ніколи не була надто активною в творчому плані, не писала кілометрові твори в школі. Мою долю в журналістській діяльності, насправді, вирішило ЗНО. Тому що там були обов’язкові предмети, які якраз підходили під предмети для вступу на журналістику. Ще в школі я дуже полюбляла фотографувати, на той час у мене був звичайний цифровий фотоапарат, і з’явився телефон з хорошою камерою. Можливості обох камер я намагалася використовувати максимально. Але в моєму об’єктиві завжди були лише пейзажі, природа, тварини та інше. Тож я подумала, що коли я стану журналістом, то навчуся професійно фотографувати і почну їздити в якості кореспондента на різні фестивалі.

– Розкажи, де ти навчалася, чи було цікаво, що найбільше сподобалося?

– Навчалася я у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського. До початку навчання я майже нікого не знала зі своєї групи. На перших парах ми більше всі знайомилися, і вже там я помітила, що хтось писав вірші, хтось робив шкільну газету, хтось співав, тобто всі були творчими особистостями. Тоді я подумала: «А що тут роблю я?», адже я навіть твори без допомоги Інтернету не пишу. Але як виявилося, перше враження не завжди правильне. Розпочалися пари, я почала детальніше занурюватися у викладений матеріал, і зрозуміла, що мені таке навчання приносить задоволення. Сподобалося те, що ми могли спробувати себе у різних сферах: 1-2 курс – преса, 3 курс – радіо, 4 курс – телебачення.

Також нашій групі пощастило з куратором, це був сам завідувач кафедри, і він відіграв важливу роль у заохоченні до навчання і роботи загалом. Мені та моїм подругам на 2 курсі він запропонував спробувати себе на радіо. У нас була своя радіостудія, там ми створювали власні програми, писали самостійно тексти, сценарії. Працювали там як і журналісти, так і діджеї. І це був дуже вагомий досвід. Ми о 800 поспішали на радіо, а до 1000 встигали ще й на пари. Щодня хотілося щось нове створювати і розповідати іншим. Звичайно, це не на професійному рівні, але моє «З вами була Анастасія Лесик, почуємося» чув увесь університет кожної перерви, тому відповідальність була велика. Особисто я вела ефіри на радіо більше року, далі наш куратор вирішив створити ютуб-канал нашої кафедри, де ми починали робити інформаційні сюжети. Тоді я вперше спробувала себе у ролі оператора, вчилася бачити кадри. Далі мені довірили монтаж, що теж було для мене вперше. Паралельно я і знімала, і писала тексти, і монтувала. Спершу це були поодинокі сюжети, а потім і повністю випуски новин, які тоді виходили щотижня. Окрім цього, ми навчалися, як і інші студенти, ходили на лекції, практичні, і встигали вчитися майже на відмінно. І я дуже щаслива, що саме так склалося моє студентське життя, бо, якби я просто ходила на лекції без практики, я навіть приблизно не уявляла б, що таке журналістика. Звичайно, теоретична і практична база в університеті залишає бажати кращого, однак особисто мені цього було досить для того, щоб зрозуміти, моя це професія чи ні.

– Де ти починала свій професійний шлях?

– Я не уявляла себе на телебаченні, оскільки завжди хотіла працювати в редакції районної газети. Також я була впевнена, що поки я не закінчу 4 курс, працювати я не буду, тому що навчання було для мене головне. Але наприкінці 3 курсу до нас завітала редактор Всеукраїнського телеканалу «Правда Тут» і запросила на стажування. Тоді ж вони у Вінниці вирішили створити регіональний осередок і шукали місцевого кореспондента. Запропонували мені та ще кільком моїм подругам, оскільки у нас була мінімальна база знань. Ми успішно пройшли стажування, і нас прийняли на роботу. Важко доводилося на 4 курсі поєднувати роботу з навчанням, оскільки ще працювала над дипломом, це була творча робота – фільм «Журналіст за кадром».

Не скажу, що робота давалася важко. Адже я одразу розуміла свою задачу. Єдине, за що я хвилювалася, це за співпрацю з редактором, а також за пошук тем, щоб вони були цікаві та актуальні, адже новина, яка була вчора, вже не новина. Але, на щастя, за весь мій час роботи на телеканалі жодного разу не мала конфліктів чи чогось подібного. Спершу я лише слухала редактора, а тепер ми слухаємо один одного. Адже як автор матеріалу я маю своє бачення.

– Хто весь цей час тобі допомагав і підтримував?

– Звичайно, найбільше підтримували батьки, за що я їм дуже вдячна. Вони завжди раділи моїм здобуткам навіть більше, ніж я. Будь то якась оцінка на екзамені, чи вдалий сюжет. Завжди казали, що я молодець, навіть коли я в себе могла не вірити. А я, в свою чергу, старалася їх не підводити. Згодом у мої сили повірив і моя друга половинка, нині чоловік Костянтин. Він завжди мене усіляко підтримує, як кажуть, і словом і ділом. Вдячна за розуміння і подругам, наразі вже колегам, адже саме вони вміли знайти влучні слова.

Читайте також: Неймовірний затоплений кар’єр на Житомирщині з висоти пташиного польоту. ВІДЕО

Читайте також: Червень театральний: Що подивитися в Житомирському облмуздрамтеатрі наступного місяця. ПРОГРАМА

– Які цікаві репортажі, сюжети доводилося тобі робити?

– За 2 роки роботи сюжетів назбиралося досить чимало, мабуть, не одна сотня. Тому навіть важко виокремити щось одне. Знімаємо на різні теми, як і політичні, так і культурні, соціальні. Зранку можемо слухати мера міста, а вечором їхати з соціальним патрулем на смітники, спілкуватися з безхатьками, або знімати сюжет про допомогу дитині, якій терміново потрібна складна і дороговартісна операція. Або ж ловити з поліцією різних правопорушників. Сьогодні можна зняти поповнення в зоопарку, а завтра на суді слухати вирок у жорстокому вбивці. Різне бувало, головне, завжди бути об’єктивним і не брати близько до серця чужі проблеми.

– Чим займаєшся зараз, яка у тебе улюблена справа чи хобі?

– Наразі моє хобі – це моя робота. Так, деколи хочеться відпочити від усього цього потоку новин, адже це насправді дуже втомлює. На зв’язку потрібно бути 24/7, тому що робочий графік лиш умовно нормований, але зйомка може бути як о 800, так і о 2200. Але це не просто робота, куди ти приходиш відпрацювати свої години, а потім отримуєш заробітну плату. Тут ти постійно навчаєшся, знайомишся з новими неймовірно цікавими та талановитими людьми, які ще більше надихають до роботи.

Наталія Ступак, «Ружинська земля»