Волонтерка: У Житомирі в моїй оселі часто жили ті, хто потребував підтримки

Патронатна сім’я на Малинщині, або «Діти варті, щоб в них вкладати час і сили, аби вони були щасливими…»

В наш час небагато людей присвячують життя милосердю, допомозі нужденним, порятунку сімей, жінок та дітей, які потрапляють у кризові, неймовірно тяжкі умови і самотужки не можуть подолати труднощі. Відтак дуже приємно було познайомитися із родиною Олени і Олександра ЧИПУРІНИХ, яка на Малинщині мешкає не так давно, але встигла зробити чимало добрих справ, надаючи у своїй домівці прихисток молодим матусям та дітям, яким немає куди подітися через різні, часто трагічні, життєві обставини.

Олена — житомирянка, Олександр — з Коростишева, але вісім років тому, після одруження, вони оселилися у Малині, обравши наше поліське місто для спільного проживання і місії добра. Проте шлях у милосердя у обох розпочався задовго до цього.

— Я займаюсь волонтерством близько 18-ти років, — каже Олена. — У Житомирі в моїй оселі часто жили ті, хто потребував підтримки. Серед них — повнолітні сироти, яким не було куди подітися, молодь з особливими потребами, дівчата з кризових сімей, які подорослішав, одразу не могли знайти вірну стежину, аби не оступитися, як багато хто з їхніх батьків, котрі потонули у оковитій, наркотиках тощо. Окрім того, я долучилася до проєкту міжнародного благодійного фонду «Місія в Україну», основна мета якого — надання підтримки дітям і молоді з інвалідністю, жінкам з небажаною вагітністю. Відповідно до програми, матусі після народженням малюків забезпечуються дитячим харчуванням і одягом, іншою гуманітарною допомогою, медикаментами (за рецептами лікарів). Також, за потреби, надається необхідна психологічна допомога. Чоловік теж все свідоме життя допомагає людям, тому після одруження радо підтримав пропозицію й надалі спільно займатися добрими справами. Він — пастор євангельської церкви «Відновлення» і для нього важливі християнські цінності, сімейність, милосердя тощо. Ми обоє глибоко віруючі люди.

Як з’ясувалося під час розмови, на Малинщині сім’я Чипуріних стала острівцем порятунку для містянки Крістіни Манкеєвої, матусь з дітьми — Лілі, Людмили і Анжели, яких вони пізніше спрямували в чернівецький центр «Місто добра». Олена і Олександр були теплим промінчиком в їхніх тернистих долях, повних нещасть, перешкод та тяжких переживань, та водночас сильним поштовхом для кардинального повороту на краще, щасливе життя. Так склалося, що багато із тих, кому допомагала родина, були героїнями статей «Малинських новин» — жінки згадували своїх рятівників, не називаючи їхніх імен, оскільки волонтери-добровольці не хотіли публічності. Адже творять добро не задля похвали і подяк. Але редакційна і їхня стежки все рівно перетнулися — випадково, за інших обставин, вочевидь, так потрібно було провидінню, щоб про волонтерів почули ті, хто зараз потребує тієї рятівної ниточки, вчасно протягнутої руки допомоги, яка витягне їх із прірви безвиході.

— Ми співпрацюємо із соціальними службами, які від початку нашого оселення в Малині часто звертаються за посильним сприянням у допомозі кризовим сім’ям, — розповідає Олена. — Часто згадую Людочку з п’ятьма дітками про неймовірне перетворення якої «МН» писали нещодавно, — ми неодноразово їй допомагали, рятуючи від чоловіка-тирана. І зараз на відстані підтримуємо дружні стосунки — радіємо кожній її перемозі у новому щасливому житті. Вона, до речі, вирішила зайнятися волонтерською роботою — допомагатиме в спеціалізованому центрі іншим жінкам, які потрапляють у складні життєві обставини.

Також стала волонтером інша наша підопічна — дівчина з особливими потребами Жанна. Вона виросла без батьків. І коли, вже у дорослому віці, з’явилася в нашому житті, майже не вміла ні читати, ні писати. Я купляла допоміжні брошурки, друковані зошити, прописи, займалася з нею, як з дитиною. Результати були чудові. Наразі Жанна працює у фастівському реабілітаційному центрі.

Загалом молодь з інвалідністю, сироти, які виросли у інтернатах, потребують великої уваги і підтримки, адже часто не володіють елементарними побутовими навичками, зазначають Чипуріни. Їм, вчорашнім вихованцям сиротинців, доводиться вчитися прати, прасувати, користуватися електроприладами, газовими плитами, готувати обіди, прибирати тощо. Непросто також самостійно скласти добрі сімейні стосунки, бо більшість не бачили прикладів повноцінної люблячої родини, не знають, як поводитися в тій чи іншій ситуації. Отож, щоб впевненіше піти у великий світ, ставши міцно на ноги, для них надважлива підтримка друзів, волонтерів.

Сім’я Чипуріних повсякчас надавала благодійну допомогу й дітям, вилученим із неблагополучних сімей, які тимчасово жили в дитячому або інфекційному відділеннях лікарні, і потребували повноцінного харчування, фруктів, смаколиків, медикаментів, памперсів, одягу тощо.

— Серце не витримувало, коли дивилася на цих діток, — каже жінка. — Хотілося пригорнути, забрати в сім’ю, щоб забезпечити всім необхідним. Дати тепло і любов, яких їм бракувало у рідних оселях. Проте як це зробити на законодавчому рівні — я не знала. Як волонтер, я не могла прихистити у своїй домівці неповнолітних покинутих діток. Ніхто б мені не дозволив забрати їх з лікарні.

Але якось Олена дізналася про таку можливість в соціальній службі. На той час в Україні набували популярності патронатні родини.

— Я досі безмежно вдячна керівнику центру соціальних служб Тетяні Євгенівні Курганській, яка розповіла про нову, сімейну, форму допомоги обездоленим дітям, — зазначає Олена. — Це було саме те, що я підсвідомо шукала. У патронатній сім’ї діти можуть перебувати до трьох, у окремих випадках до шести місяців, доки вирішуються їхні долі. За цей час батьки мають шанс виправити ситуацію, покинувши пагубні звички та покращивши умови в своїх оселях, і забрати малюків додому. Або, якщо вони не реагують на рекомендації соцслужб, їх позбавляють батьківських прав, а дітям підшукують усиновлювачів або опікунів…

Хоча патронатна сім’я, звісно, має набагато ширші можливості — вихователі також тимчасово доглядають за дітьми, доки самотні мамочки, приміром, проходять курс лікування в стаціонарі чи народжують немовлят тощо. До речі, таку допомогу ми практикували і якось раніше, два тижні благодійно доглядали за сином однієї із жінок, яка перебувала на обліку в «Місії в Україну», доки матуся знаходилася у перинатальному центрі. Тому певний досвід вже мали. До того ж у Житомирі я працювала нянею, вихователем у літніх таборах — отож, до дитячої спільноти мені було не звикати…

Проте, як вимагалося, разом із чоловіком (який із задоволенням погодився стати моїм помічником) додатково, впродовж 2,5 місяців, пройшли навчання на спеціальних курсах у Житомирі, щоб професійніше доглядати за дітьми під патронатом.

Зібравши потрібні документи і облаштувавши у квартирі окрему дитячу кімнату, стали чекати своїх перших діток.

— Нам подзвонили якраз на день народження чоловіка — це був неймовірний подарунок долі, — розповідає жінка далі. — Ми швиденько все підготували для прийому малечі, і вже до вечора забрали 4,5-річну дівчинку та її меншого братика, якому на той час тільки виповнився рік. Діти були нажахані — мама частенько кидала їх напризволяще. Вони по декілька днів не мали й росинки в роті. Дівчинка жалілася: «Братик безперестанку плакав, бо був голодний, а я не знала, чим зарадити». Їй тяжко було згадувати те, що довелося пережити. Вона була сильно ображена на маму. Малюк погано спав, вскрикував уві сні, сам себе «заколихував», постійно похитуючись, коли сидів, не міг їсти з ложечки — бо звик пити із пляшечки з соскою. Але все погане минуло.

За декілька тижнів перебування у патронатній сім’ї успішно пройшла адаптація дітей в краще життя.

— Опісля ми возили їх в «Глобал» у розважальний центр, ходили в Малині у ігрову кімнату, у міський парк, на річку, — каже Олена. — Пригадую, хлопчик вперше побачивши зелену траву на узбережжі, не міг стримати емоцій — йому так сподобалося, він так радів! А дівчинку вразив човник з гірками на ігровому майданчику у середмісті — вона каталася, бігала навколо і безперестанку повторювала «Дякую, Боже, тобі за цей день!». А ми з чоловіком були щасливі, що змогли доставити їм задоволення і вони нарешті відчули, що таке справжнє безтурботне дитинство. Дітей усиновили — вони потрапили в чудову родину. У них все гаразд…

Вдруге нам привезли 10-місячного хлопчика з одного із сіл району. Спершу він трішки хворів, але разом ми швидко подолали всі недуги. За три місяці так підріс! Став гарненьким, веселим карапузиком, навчився бігати в ходунках — мандрував по всій квартирі! На щастя, його рідні батьки схаменулися, і, виправивши ситуацію в сім’ї, забрали синочка. Мама приїздила декілька тижнів поспіль, щоб дитина знову звикла до неї, вчилася правильно годувати, доглядати за малюком. А як він зрадів, коли побачив татуся! З порога упізнав, почав посміхатися і одразу пішов на руки. Батько — добряк, очі такі ж ясні, теплі, як у сина. Сподіваюсь, що в родині більше не трапиться проблем, адже вік у батьків зрілий. Отож, напевне, варто відповідальніше ставитися до своїх обов’язків. Хоча ми ніколи не засуджуємо батьків, які відмовляються від дитини, вони їй дали найголовніше — життя.

Усім, хто хоче долучитися до милосердної справи, ставши патронатною родиною, а утворити її, до речі, можуть не тільки чоловік і дружина, а й інші члени родини, приміром, мати і дорослий син (чи донька), ін. — Олена і Олександр радять нічого не боятися, а сміливо робити крок назустріч своїм добрим задумам. «Діти того варті, щоб в них вкладати свій час, свої сили, аби вони були щасливими… Ми виховуємо їх, а вони вчать нас бути щирими, турботливими, наповнюють наші серця любов’ю», — каже жінка.

До речі, родина Чипуріних — одна із шести патронатних сімей в нашій області. Вони вдячні за співпрацю у благородній справі соціальним службам, службі у справах дітей, своїм близьким (особливо мамі Олени, яка підтримує і багато допомагає у патронаті) та всім, хто допомагає кризовим сім’ям.

Ірина Романішена, «Малинські новини»