Артем Лисогор про війну і мир, про перші наші втрати і перших полонених, про віру і боротьбу

З жовтня 2021 до червня 2022 заступник начальника ГУНП Житомирщини Артем Лисогор був відряджений на схід України для виконання обов’язків заступника командуючого Об’єднаних Сил щодо задіяння сил та засобів підрозділів Національної поліції.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України у цей період, Указами Президента нагороджений орденами Богдана Хмельницького та «За мужність» ІІІ ступеня. Про завдання та виклики у перші місяці війни полковник поліції розповів в ексклюзивному інтерв’ю.

Артеме Володимировичу, для виконання яких завдань Ви відбули на схід ще у жовтні 2021?

У зоні ООС на той час знаходився великий гарнізон поліцейських підрозділів – понад тисяча осіб – і здійснював він як поліцейські функції, так і допомагав військовим, проводив контрдиверсійні заходи та інше. За період жовтня-грудня було проведено значну роботу: посилено блокпости на наявність бліндажів і укріплень, розгортання взводних опорних пунктів тощо. Ми розуміли, що все це нам може знадобитись у разі повномасштабної агресії.

У той час уже були чутки і думки про вторгнення, а уже ближче до грудня ми бачили активізацію російських військових, і активізацію по всьому фронту ООС. Доводилось вносити окремі корективи щодо підготовки підрозділів та їх можливих дій окремо від інших. Але особлива увага приділялась саме взаємодії, тому упродовж грудня-січня її було налагоджено досконало на батальйонному рівні: керівники наших зведених загонів і батальйонів спілкувались зі Збройними силами, з Національною гвардією, з прикордонниками щодо спільних дій. Були розроблені відповідні плани, які згодом значною частиною відіграли свою роль в організації роботи уже під час активної фази бойових дій.

Які маркери свідчили про наближення протистояння світового масштабу?

На блокпостах щодня виявлялись підозрілі громадяни, вони одразу доставлялись для перевірки. Нам постійно надходила інформація, ми з’ясовували і декого виявляли, але до 19 лютого більшість блокпостів працювали у штатному режимі, трохи були посилення.

Ми спостерігали збільшення військового контингенту на тимчасово окупованих територіях.

По-друге, особливості розвідки противника, який намагався подивитись наші позиції: які там сили, на що здатні.

Але на той час усі сили, задіяні до ООС, виконували чітко свій функціонал. І, напевно, завдяки саме тому майже вся лінія ООС залишилась на своїх рубежах, окрім Луганської області та м. Маріуполя.

Упродовж цього часу Ви повертались на Житомирщину для проведення спеціальних навчань по відпрацюванню ефективності і злагодженості дій у прикордонних районах області у разі загрози безпеці? Які завдання ставили перед собою?

Оскільки я вже мав досвід проведення таких навчань та уже майже 4 місяці спостерігав, як відбувається взаємодія у зоні ООС із суміжними силами, із ЗСУ та прикордонниками, за рішенням керівництва Нацполіції був залучений до проведення цих навчань і їх організації на Житомирщині. Дуже швидко ми тоді усе підготували, розгорнули бази, відпрацювали алгоритми. Як ми потім побачили, у деяких ситуаціях оця взаємодія, напевно, і допомогла протидіяти, як я розумію, тут на місці.

Де і при яких обставинах застав ранок 24 лютого? Як діяли у перші години? У перші дні?

За вказівкою командуючого Операції Об’єднаних Сил ще з 20 лютого я відбув у Луганську область до м. Щастя для організації роботи додаткових підрозділів, сформованих із батальйонів. Їх підтягнули на лінію Щастя. Завдання: щоб не було збоїв між безпілотною авіацією (поліції – авт.) і тими частинами та підрозділами ЗСУ, які були задіяні, у тому числі із артилерією, яка це все прикривала, а також посилення блок постів, груп спостереження та виявлення диверсійно-розвідувальних груп.

Якраз 23 числа, після отримання усіх завдань, ми розуміли та бачили початок активного руху на території супротивника вздовж лінії розмежування, саме у зоні нашої відповідальності, та розуміли, що щось назріває.

Десь з 19-го у нас посилились обстріли з реактивних залпових систем, у районах розташування частин, але вони були не прямої прицільності. А 23-го, звечора, розпочались потужніші обстріли, але прямих уражень цілей у місті ще не відбувалось. Це більше були обстріли по позиціях: по нашим, по Збройних Сил України, по прикордонників. Але з другої-третьої години ранку розпочався потужний обстріл.

Ми десь о другій уже піднялися: пішла інформація про рух противника і десь о пів на третю розпочався потужний обстріл наших позицій. Особовий склад відразу згуртували, не зважаючи на те, що він був на трьох різних локаціях. Зв’язок у нас ще був, хоч вони відразу "потушили" як мобільний, так і інтернет-зв’язок. Ми працювали на радіостанціях. І почався такий дуже жорсткий обстріл, у першу чергу, Щастинської ТЕЦ і уже перехід з мосту - вихід на м. Щастя, правий фланг міста, де був брід і можливим був перехід річки. Почався дуже сильний обстріл по місцях дислокації і по самому місту.

Ми вийшли на свої бойові позиції, однак десь о 8 годині відбувся прорив противника у місто - механізований прорив: на танках, на БМП. Їх перша дозорна група зайшла і зав’язались бої у місті.

На той час поліцейські підрозділи проти броні були оснащені РПГ-7, якісь переносні гранатомети, тобто повноцінно дати відсіч, перебуваючи на своїй базі, ми не могли. Наш батальйон прийняв бій і буквально десь за пів години на базу «Луганськ-1» вийшов механізований підрозділ, швидко зніс КПП та пост перед розташуванням.

Після цього мною та командиром підрозділу було прийнято рішення про відвід особового складу. На той момент ми мали опрацьований разом із військовими та прикордонниками план дій, де ми зустрічаємось у разі прориву для організації оборони міста. Зважаючи на те, що через відсутність на той час у підрозділах поліції важкого озброєння, дав команду на евакуацію особового складу. Тобто весь особовий склад вийшов із озброєнням у визначені точки: одна група на дальній рубіж, а основна група - штурмова, у тому числі я та командир «Луганська-1» - на місце зустрічі з десантниками та іншими. Там ми зустріли близько взводу десантників на БТРах та почали розташовуватись.

У них уже були ПТУРи, групи з NLAW-ами, Javelin-ами. Ми почали вже займати оборону на території міста. Географія дозволяла - вихід на одну дорогу, щоб рухатись углиб. Ми повністю перекрили цю дорогу, розтягнулись, стали у кільцеву оборону. На той час уже був майже відсутній зв'язок. Тільки радіостанції, батальйонні, ротні, автомобільні. Ми ще один одного перехоплювали, могли координуватись. Відстань дозволяла між собою, але вихід на якісь керівні ланки здійснити не могли. Близько години місто було під таким потужним обстрілом, потім на наші позиції вийшли два БМП (ворожі).

Ще до цього моменту була якась суматоха: приймались рішення, організовувалась оборона, ми бачили противника - рухались їх танки і БМП, але уразити ми не могли ще, тому що вони близько не підходили. Вони також розуміли, де ми. І той квадрат, де ми знаходились, упродовж двох годин майже безперервно покривався системами РЗСВ (реактивні залпові системи вогню) та ствольною артилерією.

Тому ми рухались з підвалу у підвал. Але при цьому умудрялися (як наш особовий склад, так і десантники) підсаджувати у машини, які їхали з міста, дітей з цих підвалів для евакуації. По можливості увесь транспорт, який йшов, прикривався і довантажувався цивільними, щоб вивозити-вивозити людей з міста.

Вийшли два БМП (ворожі), вони були вчасно помічені і знищені, але з однієї з них евакуювався екіпаж і почав відступати. Коли один з наших підрозділів спробував за ними рухатись, вони не зустріли опору. Тому, зважаючи, що ми вийшли з легким озброєнням, а у нас на базі ще залишались кулемети та додаткове озброєння, нічого залишати ми не хотіли. Тому мною було прийнято рішення, що ми окремою групою, 15 чоловік, повертаємось, близько 3-х кілометрів по місту. Нас прикриють десантники. І зайдемо заодно і на базу прикордонників, там також ще знаходилось озброєння і особовий склад. Вона була недалеко від нас і під нашим контролем, але до неї противник якраз і «заскакував» на техніці. Це була проблема, але було прийнято рішення проходити.

Якраз зі сторони Щастинської ТЕЦ підтягнувся танковий підрозділ Збройних Сил. Невеликий, але вони значно відволікли увагу ворога. Дуже героїчно вступили у бій якраз там, де просочився противник, у першу чергу, і змогли відбити цю локацію.

Після цього у нас з’явився момент, коли ми змоги викликати керівництво.

Артилерія також наша постійно працювала. Але через те, що було усе «заглушено», ми не могли підняти малу безпілотну авіацію для корегування ударів - втрачався сигнал. На деяких наших пунктах ще працювали наші засоби відстеження, через які ми могли спостерігати. Ми добрались до цих засобів і відразу через батальйон, через наявний закритий зв’язок, вийшли на керівництво ООС, командувача і дали безпосередньо координати точки прориву противника. У цей час на неї виходила основне вороже угрупування. І якраз своєчасна передача інформації - удар нашої артилерії - було знищено повністю передній фланг цієї колони, що виходила на місце переправи. Після чого, я так розумію, противник, не очікуючи такої відсічі, розвернув колону і відтягнувся. Це дало можливість, як ЗСУ, так і нам, перегрупуватись, закріпитися у місті, відбити свою базу, знищити той передовий підрозділ, який увірвався, взяти перших полонених.

Полонені - піхотинці?

Це взагалі були перші полонені, тому що о другій годині дня 24 лютого ми взяли уже 4 військовослужбовців і це якраз були екіпажі БМП, які ми підбили. Вони потрапили у кільце нашої групи, якою ми вийшли на прорив до своєї бази. Зі зброєю, документами, з усім передали їх на батальйон, а потім вони були направлені далі.

На жаль, місто Щастя все ж довелось залишати через кілька днів…

Ми пам'ятаємо 24-25 лютого йшли потужні колони на Київ, на Чернігів. І з Біловодська одна з колон рушила у напрямку Новотроїцького. І якби своєчасно не було рішення про перегрупування лінії оборони, то вона у повному б складі потрапила в оточення. Тому що зі спини відбувся вихід ворога. І саме своєчасне рішення, як на мою думку, та закріплення на нових рубежах, які потім довго простояли, утримували оборону перед Сєвєродонецьком, якраз і дало можливість зберегти особовий склад, вивезти усі підрозділи, розташувати їх і вишикувати у лінію оборони. Вихід було організовано грамотно, вийшли з мінімальними втратами – людськими й техніки. Менше ніж за ніч підрозділи вийшли і створили нову лінію, уже якраз коридор закривався. Останній підрозділ виходив з боєм, інші уже розвернулись для відсічі противнику.

Ми прибули до командного пункту у Сєвєродонецьку, отримали нові корективи та завдання від керівництва для оборони населених пунктів навколо міста.

Які функції виконували тут і з якими викликами стикались?

Підрозділи поліції були виставлені на всіх об’єктах критичної інфраструктури - мости, КПП, блокпости. Оснащення відбувалось швидко і в умовах бойових дій, швидко заривались, під обстрілами, у тому числі у взаємодії. Під час обстрілів прилітало і по супермаркетах - десь необхідно було не допускати і вчинення мародерства, і евакуацію цивільних проводити, і надавати допомогу пораненим людям. Роботи було дуже багато. Воно все динамічно було, зараз цього не передаси - час і пройшов, але воно все живе у плані емоцій. Дуже багато функціоналу.

Я відповідав не тільки за Сєвєродонєцьк та Лисичанськ, а за всю смугу. Основний штаб знаходився в іншому місці поряд з командуючим, доводилось по всій лінії переміщатись, тому що підрозділи були розставлені по позиціях по всій лінії від Маріуполя, грубо кажучи, до Харківської області.

Напевно, все ж якісь вражаючі чи пам’ятні моменти закарбувались більш яскраво?

В Авдіївці була подія. Також лінія була жива, маневрувала постійно. Група розвідників зі снайперами, наших і ЗСУ, потрапили в оточення малою кількістю, майже були взяті в полон. Однак врятувало те, що артилерія противника, яка працювала на грані можливої шизофренії, влучила у місце, де все це відбувалось. Влучили якраз по супротивнику і самі ж стерли своїх, що дало можливість винести наших поранених хлопців і зі Збройних Сил. Один з бійців, який якраз був у заблокованих приміщеннях та на межі полону, зміг вискочити поранений.

8 чоловік група виходила і потрапила у засідку. Невідомо, чим би закінчилось, якби не щасливий випадок. Таких випадків багато.

Однак війна невблаганно приносить втрати і доля посміхається далеко не завжди…

Перші наші втрати, загиблі, - це хлопці з батальйону «Львів». Вони з бригадою ЗСУ стояли разом, утримували взводний опорний пункт і були подавлені артилерією. Якраз у цьому місці відбувся прорив.

Дуже важкий тиждень був... Буквально за тиждень: також поряд з цим місцем тримали оборону спільно з Національною гвардією, хлопці наші з «Тернополя». І снаряд 152-го калібру прийшов по позиціям. Тоді загинули троє бійців.

Перед цим отримали одразу групу поранених бійців «Луганська-1» у Рубіжному.

Це були такі перші втрати - це район Сєвєродонецьк - Лисичанськ - Попасна. Були дуже тяжкі бої за Попасну. І поліцейські були задіяні у смузі оборони. ...Треба було бити ворога, треба було відстоювати свої території і завдання було - утримати ворога. Ми вже бачили тоді у себе за спиною, що почали наші сили відбивати противника від Києва, Житомира, Чернігова, Харківська область. І на той час важливо було - дуже великі сили ворога були сконцентровані на лінії розмежування ООС - втримати цю лінію.

І усі, честь і шана кожному, я не хочу сказати, що десь там було легше, але на цій лінії йшли дуже важкі бої, дуже важкі втрати були… Але тримались… Тримались, хоч била авіація, ракетна артилерія, РСЗВ, і ствольна артилерія, і танки, і постійні атаки наземні. Більш всього дошкуляла авіація на той час.

10. Коли Ви повернулись на Житомирщину, уже, практично, у мирну місцевість, які враження і відчуття були?

Перше відчуття, напевно, радісне - це побачити родину. Перший раз за тривалий час - побачити родину, побачити дітей.

Важко виходити, коли там залишаються ще твої друзі, твої побратими, з якими разом ці місяці боронили країну та кожен день і їли, і спали - все разом.

А по сприйняттю - сказати, що щось здивувало: ні! Не здивувало.

Приємно був вражений, що Житомирщина, видно було, підготувалася і кількістю блокпостів, і людей, які пішли у добровольчі формування, у Збройні Сили. Дуже приємно було те, що дуже багато працівників поліції з перших днів оборони області повернулись у стрій з пенсії, у Національній гвардії.

Так, дисонанс якийсь є, що люди спокійно ходять. Але ми напевно там і знаходились, щоб тут наші діти, і наші родини могли себе спокійно відчувати. І досі наші хлопці там і знаходяться. Я так думаю, що для цього ми і боронимо нашу державу, щоб наші люди могли спокійно жити, але не забувати про те, що у нас йде жорстка війна: гинуть хлопці, отримують поранення. У першу чергу, це підтримка як моральна, так і матеріальна. Дійсно, дуже хочу подякувати як волонтерам, так і всім, хто допомагає.

Як нині функціонує колектив поліції превенції області, керівником якого Ви є? З якими викликами стикаєтесь тут?

Ті поліцейські функції, що у нас були, залишились. Ми працюємо... Однак додалося те, що додала війна. Це залучення особового складу на блокпости, це якраз робота з родинами переселенців, з їх дітьми. Навантаження збільшилось.

Наближаються холоди. Поліція разом з Національною гвардією задіюється по місцям розташування критичної інфраструктури, по забезпеченню їх безпеки.

Які Ваші прогнози нашої Перемоги?

Те, що ми переможемо! У нас виходу іншого нема. Тут взагалі питання не виникає. Питання ціни цієї Перемоги. Ми прекрасно розуміємо, що зараз усі намагаються зробити максимально для того, щоб якомога швидше перемогти і дати нашій країні спокійно розвиватись. Я думаю, у будь-якому випадку переможемо. Тут необхідно терпіння і, як правильно каже Головнокомандувач, часто мовчання. Тому тему, коли і як ми переможемо - пропустимо. У будь-якому разі Перемога буде за нами, тому що ми відстоюємо своє і відступати нам нікуди: тут наші родини, наші діти і, я думаю, зробимо гуртом все, що потрібно для нашої Перемоги.

Наша розмова у переддень Дня захисників України і Українського козацтва. Є побажання для колег і загалом українців?

Хочеться побажати всім нашим захисникам якнайшвидшої Перемоги і всім повернутись живими і здоровими додому, до своїх родин. Тому що напевно це найбільша цінність - людське життя. І повернення кожного з наших бійців, незалежно - поліція, добровольці, Збройні Сили України, прикордонники, рятувальники, медики – повернення їх додому живими і здоровими – це, напевно, найбільший подарунок для кожного, хто нині бере участь у бойових діях, і найбільший подарунок і привітання для їх родин та близьких.

Відділ комунікації поліції Житомирської області