«Справа скінчена — ми звінчались», — з листа Лесі Українки до матері

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

"СПРАВА СКІНЧЕНА — МИ ЗВІНЧАЛИСЬ"

Перед вами – сторінка метричної книги церкви Вознесіння Господнього на Деміївці у Києві (ред. Дивіться перше фото внизу тексту).

Під №143 за 25 липня 1907 р. є запис про вступ до шлюбу Климента Квітки і Лариси Косач. Письменниця пішла на такий крок попри те, що скептично ставилася до ритуалу церковного вінчання і активно підтримувала молодшу сестру Ольгу. Коли та, живучи у громадянському шлюбі і маючи дитину, відмовлялася йти під вінець.

Ставлення Лариси і Ольги до шлюбу, вінчання обурювало їхніх родичів. Достукатися до доньок намагалася Олена Пчілка, пускаючи в хід усі «козирі»: натяки, образи, мовчання, сльози. «Ще літом, коли тілько що, після простих та одвертих розмов встановилась ота ваша «тактика мовчання», - розповідала Леся сестрі, - мама писала мені: «розмови про шлюб затихли, Ліля [так в родині називали Ольгу – авт.] ні словом не згада, коли і як то має бути, ну, а вже ж ми її не будемо пхати силоміць до шлюбу» (навожу недословно, бо тут сього листа нема, але смисл був такий). Отже, значить, вона вважає, що розпитувать, — то все одно, що натякати: а чому ж ти вже не йдеш? Т[ьотя] Єля казала мені, що мама скілька днів плакала і ридала по кутках, поки наважилась вимовити тобі своє бажання про формальне вінчання".

Читайте також: На Житомирщині ще два колективи підтвердили звання «народних»

Письменниця взяла на себе основний удар. "У мене з мамою (коли ми лишились удвох) чимало було принципіяльних і непринципіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. і., - писала М. Кривинюку, - тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від якого Ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що тяжкі рани, а не власна воля примусять мене скласти зброю. У всякім разі, мені буде потіхою те, що коли не собі, то своїй найдорожчій сестрі я помогла пробити дорогу до вільного і чесного життя; може, без моєї боротьби її боротьба була б трудніша.

Може… а може й ні, бо мама завжди більше «боялася» Лілі, ніж мене, і ніколи не одважувалась говорити їй такого, як мені. Чому се так, не знаю, скоріш всього, що я сама з того винна, себто винна моя вдача, а наскільки людина винна з своєї вдачі, се вже зважте самі. Так чи інакше, все ж можу сказати, що я перша примусила маму логікою відступитись від крайностів її погляду на невінчаний шлюб, і вона сказала, що не вважає вже себе в праві вживати якогось примусу над Лілею в тім напрямі і щиро відступається від своїх слів, ніби вона не хотіла б у себе приймати невінчаної дочки з дитиною.

Логічно і морально я перемогла маму, тільки ся перемога так дорого мене коштувала, що — краще не будем ніколи згадувати про неї. Тільки не думайте, що все це я претерпіла ради якої жертви для Лілі, чи що, ні, я мусіла однаково колись се все відбути, то краще раніше, ніж пізніше".

Роздуми Лесі Українки про шлюб озвучують герої її творів. У «Блакитній троянді» (1896) є такий фрагмент:

Любов: Єсть же інша любов, ніж та, що веде до вінця, я от що думаю.

Милевський:

От се то правда! Перший раз бачу у молодої дівчини таку смілість думки! Шлюб – се кайдани, хоч і золоті, а кохання не любить кайданів. Хатнє багаття гарне тільки на картинах, і то не завжди. По-моєму, Рубенсові картини на тему – Wein, Weib und Gesang кращі куди, ніж ті всякі «медові місяці», «первенці», «молоді матері»… Любов – се балерина; одягніть її в візитову призвоїту сукню або, не дай боже, в капот, і вона стратить всі свої чари!

Любов:

Нащо замуровуватись у якийсь склеп? Щастя так мало на світі, його треба ловить, а не одпихати. Бути щасливою самій і дати щастя іншому, що ж тут злого?

Про що розмірковують герої драми «Руфін і Прісцілла»:

Руфін:

Се, може, в християн такі подружжя, що тільки й держаться, поки жага загоду повну має.

Прісцілла:

Тільки зрада шлюб християнський розлучити може.

Руфін:

А справжній – тільки смерть.

Зі своїм чоловіком К.Квіткою письменниця познайомилася у 1898 році на зібранні літературно-артистичного гуртка Київського університету. Їй було 30, йому – 21. Декілька років вони жили у громадянському шлюбі. "Справа скінчена – ми звінчались сьогодні в 1-й годині дня, - написала Леся матері.

– Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб, без оглашеній. Хоч сяк, хоч так дивитись на сей обряд, то все можна сказати: «grâce à Dieu c’est fini», коли вже взагалі він мусив відбутися».

Найбільше її хвилювала реакція сестри Ольги:

Я думала, що ти скоріш осудиш мене за сей крок, що тобі трудно буде зрозуміти, як могли ми «скласти зброю» там, де ти свою держиш, не хилячи… І великий камінь знявся з душі моєї, як я побачила, що ти очевидячки «ввійшла в наше положення». Справді, стільки вимучившись, як я за сей рік, може, навіть Галілеєве одречення можна зробити, бо таки людина більш не видержить, ніж її сила дозволяє, та й то, якби річ була тільки в мені, то, може б, я й видержала ще, але наражати Кльоню на дальшу турботу я вже не могла, се занадто страшно».

К. Квітка був суддівським чиновником. Відмовитись від вінчання – ризикнути службою і втратити можливість заробляти на хліб. У шлюбі прожили 6 років. Лариса померла на 43-му році життя, Климент пережив дружину на 40 років.

Джерело: Новоград-Волинський

літературно-меморіальний музей Лесі Українки

Читайте також: Білий лелека: Символізм в українській культурі

Підписуйтесь на нас у соціальних мережах, ще більше оперативної інформації тут:

«Справа скінчена — ми звінчались», — з листа Лесі Українки до матері, фото-1

Сторінка метричної книги церкви Вознесіння Господнього на Деміївці (Київ) із записом про вступ до шлюбу К.Квітки і Л.Косач.Джерело: ЦДІАК-України-ф.-127-оп.-1080-спр.-164-арк.-335-зв.-336.