Історія медика: «Приїхала за направленням, закінчивши Житомирське медучилище, і залишилась назавжди»

МАЛЮНОК ІЗ ОСЕНІ

Осінь. Золота. Неповторна. Кожного року приходить вона із дивовижними кольорами листя на деревах, теплими сонячними днями, з блакитними небесами до обрію, прохолодними світанками, срібними грибними дощами… Осінь.

Проте, хоча вже і листопад, на садибі Васьковських полум’яніють квіти. Чорнобривці, хризантеми, навіть троянди.

– Шкода, що деякі бутони обмерзли, а то була б така краса, – говорить господиня двору Марія Володимирівна.

У широкі світлі вікна будинку заглядає ще заспане сонце. Цей будинок вони з чоловіком звели давно, бо тут хотіли жити, працювати і ростити дітей.

– Я у Васьковичах вже майже сорок років, – каже моя співрозмовниця. – Приїхала сюди за направленням, закінчивши Житомирське медучилище, і залишилась назавжди.

Молоду, красиву акушерку радо прийняли і у ФАПі, і у сільській лікарні.

Сама вона родом із Сімаківки Ємільчинського району, зростала у великій дружній родині, де було ще три сестри і брат.

Все літо на шкільних канікулах разом з іншими дітьми працювала у молодіжній бригаді, заробляючи гроші на зошити, книжки. Сапала картоплю, брала льон, допомагала батькам.

По закінченні школи Марія навіть не думала яку професію їй обрати. Змалечку мріяла стати медиком.

– У мене, – говорить жінка, – хворіла мама, і я хотіла дарувати людям радість життя. Ніщо не змінило мої плани навіть тоді, коли я з першого разу не вступила до Житомирського медучилища. Щоб не марнувати час, влаштувалась на роботу санітаркою в залізничну лікарню в Коростені, і вже там придивлялась, як ставлять крапельниці, роблять уколи.

А потім вже були і Васьковичі, де познайомилась з майбутнім чоловіком, вийшла заміж, побудували дім, народила двох дітей – доньку Ганнусю і сина Віктора.

За роботою у ФАПі збігали дні. Марія Володимирівна ставила на облік вагітних жінок і вела їх до пологів, а коли приходив цей час, супроводжувала породіль в кареті швидкої допомоги в Ушомирську дільничну лікарню.

– Було й таке, що приймала пологи сама в машині, і навіть в мотоциклі, і вдома у породіллі, так що іноді їхали в Ушомир вже з лялькою, – посміхається Марія Володимирівна.

– Скільки ж у вас таких похресників? – запитую співрозмовницю.

– Ой, я їх не рахувала. Всі дітки народжувались живі і здорові. Це було найголовніше в моїй роботі.

– Уявляєте, ось був такий випадок. Приїхала в місто, йду на привокзальний ринок, а назустріч поспішає жінка, веде дитину за руку, мабуть, вже онучатко, зупиняється біля мене, вітається і каже, звертаючись до малого: «А ось ця бабуся допомогла мені народити твою маму».

– Отже, вас пам’ятають… – говорю співрозмовниці.

Майже сорок років віддала своїй роботі Марія Володимирівна Васьковська. За високий професіоналізм була нагороджена грамотами, подяками районного та обласного рівнів.

Вийшовши на пенсію, колишня акушерка захопилась квілінгом. Дарує людям квіти з гофрованого паперу, приносячи їм радість букетами волошок, ірисів, ромашок, троянд.

– Що для вас сьогодні найголовніше? – запитую скромну сільську жінку.

– Найголовніше – мир на землі, світле майбутнє для народжених немовлят, безхмарне небо і ясне сонечко, таке, як моя маленька онучечка Машенька…

…Цвітуть на садибі Васьковських пізні осінні квіти. Підбирав кольори для них листопад і малює постать звичайної сільської берегині роду, яка колись дарувала щастя материнства вагітним жінка.

Соломія ДУМСЬКА, «Коростень МЕДІА»