«Мамо, я так хочу ходити. Хоч би одна нога запрацювала – я б тоді на милицях стрибав», – історія пораненого бійця з Житомирщини

Напевно, сьогодні не знайдеться такого кардіографа, який би точно показав біль материнського серця.

А хто спроможний загоїти рани після втрати сина, чоловіка, брата, батька? Як спинити сльози дитини, коли починає «співати» сигнал повітряної тривоги?

Валентина Василівна Білошицька на початку війни минулого року провела на фронт двох синів: Віталія – старшого і меншого Владислава. Обидва вони воювали в гарячих точках.

Щоранку і щовечора вона молилася, щоб Всевишній уберіг її дітей від зловісної кулі. З тривогою чекала дзвінків звідти, зі Сходу.

Мої сини сьогодні дома, – говорить Валентина Василівна. – Старший взяв опіку над молодшим, бо молодший отримав важке поранення в одному з боїв. Десятки осколків від розірваного снаряду впилися в спину. Добре, що один із побратимів-земляків витягнув його, закривавленого на плащ-палатці з того пекла. І почалися для Владислава госпіталі, операції, лікарняні ліжка. Спочатку був у Дніпрі, потім – Львів, далі – Рівне. Довгих вісім місяців перекидання з міста у місто. Скільки я виплакала сліз, не знає ніхто.

– Нині Владислав – візочник. Він не відчуває ніг. Але замкнутись у собі і впасти у відчай ми всі не даємо йому, і донька моя Оксана, і онучка Віолетта, і односельці, і добрі люди, і волонтери. До східців у нашому будинку зробили пандус, змайстрували стільчик для ванни, провели душ, щоб він помитись міг при потребі.

– Часто дзвонять львів’яни, присилають для сина все необхідне. Сьогодні Владислав посвітлішав, набрав вагу, а то були шкурочка та кісточки одні, – з журбою говорить Валентина Василівна. – І дякувати Богу, що минули часи, коли жити не хотів.

Моя співрозмовниця на хвилину обірвала розповідь. Оговталась й продовжила далі.

– Я рада, що син познайомився з чемпіоном Європи по армреслінгу коростенцем-спортсменом Сашком Палєхою. Це він витягнув Владислава у Поліський тренажерний зал, допомагає йому освоїти спортивні снаряди, бо і сам такий же візочник, як і мій син.

– Мамо, я так хочу ходити, – говорить моє дитя. – Хоч би одна нога запрацювала, я б тоді на милицях стрибав. – Вірити треба, синку, відповідаю, – надіятись і жити.

…Теплий весняний вітер обвіває обличчя молодого хлопця. Він на подвір’ї у візку. Поволі пробуджується природа від зимового сну. На квітник виткнулись земляними стрілами первоцвіти, а рідна земля додає йому сили і міці і впертого бажання зробити самостійно перший крок.

Соломія Думська, «КоростеньМЕДІА»