Галина Пилипенко: Бути музейником — це покликання і велика відповідальність перед суспільством

"ТИ ДІЙСНО ХОЧЕШ ПРАЦЮВАТИ У МУЗЕЇ..?"

Минуло десять років, а я ще й досі пам'ятаю, як колишня директорка Житомирського краєзнавчого музею Лариса Грузська запитала мене про це під час співбесіди... Був липень 2013-й рік.

Я прийшла влаштовуватися на роботу у Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки, який є відділом ЖОКМ. Поспілкувавшись зі мною, колишня завідувачка ЛММЛУ Віра Римська відправила мене у Житомир, до Лариси Петрівни. За нею, як очільницею, було останнє слово.

Зайшовши до кабінету Л.Грузської, я побачила перед собою поважну й серйозну жінку з проникливим поглядом. І спочатку навіть розгубилася. Але це був даремний страх. Наша розмова не нагадувала типову співбесіду чи екзамен. Я б назвала це дружньою бесідою.

Трохи розговорившись, Лариса Петрівна поцікавилась у мене:

"Ти дійсно хочеш працювати у музеї чи просто пересидіти, поки не знайдеш іншої роботи? Зрозумій, упродовж двох місяців випробувального терміну співробітник опрацьовує матеріал, готує екскурсії... І жаль, коли невдовзі після цього залишає музей. Знову потрібно когось шукати..."

Окрім цього, тоді випускників ВНЗ зобов'язували "відпрацювати" державі за безоплатне навчання не менше трьох років. Ті, хто не хотіли йти за направленням у якийсь глухий закуток області, шукав місце, де можна було б тимчасово "перекантуватися" у своїх краях. І я не була виключенням. Не довго думаючи, я відповіла: "Хочу працювати у музеї". На що вона усміхнулася і побажала мені успіхів на музейній ниві.

Лариса Грузська запевнила мене, що у музеї цікаво. Розповіла, що свій музейний шлях вона розпочинала з наукового співробітника. І додала, що бути співробітником у краєзнавчому музеї важче, аніж у музеї Лесі Українки. У першому випадку потрібно вивчати історію всього краю і його видатних постатей, у другому - історію лише однієї родини. Мене це підбадьорило. Я тоді і не здогадувася, наскільки великою була родина Лесі Українки і скільки матеріалів про неї доведеться опрацювати. Але воно того вартує.

Через якийсь час після мого призначення Лариса Петрівна навідалась до музею по справах. Не забула й про мене. Зайшла у кабінет, де я сиділа, і поцікавилася, як мені тут працюється.

"Дуже добре", - відповіла їй, посміхнувшись.

Ми одна одну зрозуміли.

Пізніше я дізналася, що посаду молодшого наукового співробітника у нашому музеї (ще до мого приходу) планували скоротити. Якби я вчасно не прийшла, так і сталося б. Я не приписую собі чужих заслуг, однак рада, що якоюсь мірою мені вдалося зберегти цю посаду. І не лише для себе. Коли мене підвищили, місце молодшого наукового співробітника ніколи не залишалося пустим і люди мали роботу.

З роками я збагнула справжній сенс запитання Лариси Петрівни. Я побачила, що не всі, хто планує пов'язати своє життя з музеєм, до кінця розуміє, що таке музей. Деякі розглядають його лише як "перевалочний пункт" - допрацювати до пенсії або перечекати, доки звільниться місце в іншій установі. Звичайно, ніхто нікого не зобов'язує присвячувати своє життя музею.

Як кажуть: "Риба шукає, де глибше, людина - де ліпше".

Любов до музеїв вимірюється не в кількості пропрацьованих років, а в якості роботи. А втім, це стосується не лише музею. До музейної справи, в першу чергу, повинна лежати душа. Тому, хто звик з високої гори класти на все дещо інше, з музеєм точно не по дорозі. Бути музейником - це покликання і велика відповідальність перед суспільством.

Як мені відомо, Лариса Петрівна пропрацювала у музеї майже сорок років і заслужила повагу й визнання. За розвиток музейної справи на Житомирщині її удостоїли званням лауреата премії ім. Героя України Михайла Сікорського, нагородили почесними знаками Міністерства культури СРСР і Міністерства культури України та туризму України «За відмінну роботу», відзнакою «За заслуги перед Житомирщиною» та ін. Цим скромним дописом я б хотіла вшанувати її пам'ять.

Три роки тому вона відійшла у вічність. Я вдячна їй за те, що вона колись повірила в мене і прийняла у музейну сім'ю. Я знала, що в той день за дверима її кабінету стояв молодий хлопець, який чекав своєї черги на співбесіду. Її рішення стало доленосним.

Працюючи у музеї, я ніколи не мала на меті когось "підсидіти" чи зайняти чуже місце, як іноді говорять за моєю спиною. Досягти успіхів можна на будь-якій посаді. Аби було бажання. Якби Лариса Петрівна була зараз серед нас, їй, мабуть, було б приємно побачити, що молоде покоління активно долучається до розвитку музейної справи, береже і захищає культурну спадщину, як колись робила вона.

Автор - Галина Пилипенко

Літературно-меморіальний музей Лесі Українки у Звягелі