Врятував життя побратима, але сам загинув: спогади про Героя з Житомирщини Миколу Петренка

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ: ВОНИ ВІДЛІТАЮТЬ У НЕБО…

Микола ПЕТРЕНКО.

Зимовий ранок 18 січня 2023 р., сірий, туманний і якийсь ніби гнітючий… Розпочався він тривожною звісткою про падіння гвинтокрила на дитячий садок у Броварах, повідомленням про жертви серед дітей та вихователів.

Багато років пропрацювала в дитячому закладі, тож уявила, як це все могло відбуватися, на душі стало ще моторошніше. Смерті й утрати – це те, про що читала щоденно в новинах, чула від знайомих. Але звикнути до цього неможливо, особливо, якщо помирають діти.

Проте це було не останнє, що приголомшило того ранку. Найстрашнішими стали два слова, почуті від чоловіка: «Колі немає…» Як?!!! Коли?!!! Адже він лиш кілька днів тому був вдома… Не минуло ще й тижня, як поїхав у зону бойових дій після навчань поблизу Житомира… Не може бути, можливо, все-таки помилка…

* * * * *

Коля прийшов у цей світ новорічним подарунком – народився в останні години 1990 року. Був другою дитиною, в сім’ї вже зростала на два роки старша сестричка Таня. Ріс звичайним хлопцем – любив гратися з друзями на вулиці, бігати з м’ячем, їздити на велосипеді, ходити з дідом по гриби і ловити рибу.

А ще з дитинства був чуйним до людської біди, приходив на допомогу і друзям, і незнайомцям. Можливо, тому й хотів стати пожежником, щоб рятувати інших. Одного разу, коли був ще школярем, з балкона побачив, що неподалік загорівся приватний будинок. Не злякався, не розгубився, а схопив відра й прожогом кинувся на вулицю, почав самотужки гасити полум’я водою ще до приїзду пожежних.

Мрія стати вогнеборцем частково збулася, коли Микола був призваний на строкову службу в одну з військових частин Київської області. Там отримав військово-облікову спеціальність і перебував на посаді старшого пожежника пожежної охорони. Коли ж повернувся додому в травні 2010 року, продовжив навчання в Житомирському державному університеті імені Івана Франка на факультеті фізичного виховання і спорту. Будучи серйозним і відповідальним, не хотів обтяжувати батьків, самостійно заробляв на навчання, працюючи в Коростенській дистанції колії. Після закінчення університету навчав дітей у Коростенській ДЮСШ, зокрема, був тренером секції волейболу в НВК № 12. Пізніше змінив професію – почав працювати торговим агентом.

Одружився, у нього народився син Давид. І хоч подружнє життя не склалося, син для чоловіка завжди був головним у житті. Мріяв про подружнє щастя зі своєю коханою Оленою. Та доля їм відкраяла лише три роки щастя… Микола був абсолютно мирною людиною: понад усе любив свою сім’ю, будував плани на майбутнє. Вони так хотіли побудувати затишне сімейне гніздечко для себе та своїх дітей.

Проте звичне життя змінилося 24 лютого 2022 року… Вже через півтора місяці після цієї чорної дати отримав повістку до військкомату. Не проігнорував «запрошення на війну», не сховався від війська, хоч і міг це зробити, бо перебував на той час з дружиною й дітьми в іншій області. Вже через декілька днів, 7 квітня, він був на навчальному полігоні славетної 95-ї ОДШБ ЗСУ, 19 квітня – в прифронтовому Слов’янську, а 21 квітня – на передовій. Воював на Харківському напрямку, тримав оборону в районі села Довгеньке. Важкі бої в цьому районі тривали з квітня по вересень 2022 року.

Це був один із найважчих періодів боротьби для Миколи Петренка. Початок війни, про яку всі попереджали, але до якої ніхто не готувався. Забезпечення, м’яко кажучи, не дуже, форму і речі першої необхідності доводилося купувати самостійно. Добре, що друзі й колеги не залишились осторонь, прийшли на допомогу й коростенські волонтери. Але навіть це не завжди допомагало, адже підвезти на передову хоча б найнеобхідніші продукти теж не завжди виходило. Західної зброї ще фактично не було, нашої – теж обмаль. Наші воїни титанічними надзусиллями фактично голими руками ціною власних життів стримували ворога.

Пізніше Коля розповідав, як перебували з побратимами більше двох тижнів на нулі, повністю відірваними від світу, без зв’язку й без забезпечення. Але, напевно, Господові було потрібно, щоб ці хлопці ще пожили. Коли закінчилися всі продукти, вони знайшли в окопі, що дістався їм у спадок, мішок гречки – брудної, переточеної мишами. Але все-таки це була хоч якась їжа. Перемивали крупу й варили. І так щодня. А далі пощастило більше: випадково викопали з-під землі ще один сховок попередників – сало. Отак і виживали майже три тижні – без зручностей і води, харчуючись гречкою, що не встигли доїсти миші, й старим жовтим салом. Проте вистояли! А у вересні 2022 року внаслідок блискавичних контрнаступальних дій ЗСУ та ганебного «акту доброї волі» московитів звільнили від російської окупації і Довгеньке, і Ізюм, і Святогірськ.

Та війна на цьому не скінчилася. Далі Миколу з побратимами перекинули на напрямок Кремінної. Кремінна – це перше місто Луганщини, яке вдалося захопити росіянам після початку повномасштабного наступу ще в квітні 2022 р., тож окупанти зуміли побудувати в цьому районі потужну оборону. Та все ж в кінці грудня та в січні ЗСУ вдалося просунутися на декілька кілометрів вглиб ворожих позицій. Саме цей наступ і став останнім для Миколи Петренка, на той час вже молодшого сержанта, командира відділення.

Йому таки вдалося ще раз побувати вдома, побачити найрідніших батьків і сестру, дітей, кохану дружину. Дуже хотів відсвяткувати день народження вдома – і доля подарувала йому це останнє в житті свято.

Вранці 13 січня вилетів з родинного гніздечка, щоб не повернутись туди вже ніколи… 14-го прибув у свою військову частину, а на світанку 16-го вирушив на бойове завдання. Попередив дружину, що три дні не виходитиме на зв’язок, о 5:54 написав їй останнє повідомлення: «Доброго ранку, кохана. Гарного тобі дня. Обнімаю, цілую та безмежно, безмежно кохаю». А близько полудня свічка життя Миколи Петренка погасла…

Вогонь по їхній позиції корегував ворожий безпілотник. Після прильоту засипало землею побратима, Коля швидко почав його відкопувати. Але за ними все ще спостерігали, і, коли побачили в бліндажі рух, поцілили вдруге. Цей приліт виявився для Миколи фатальним. Побратим, якого він кинувся рятувати, вижив, але отримав перелом хребта.

А вдома ще два дні молилися за сина, чоловіка й батька, просили Бога вберегти його від куль та повернути живим і здоровим. Та з нетерпінням чекали четверга, коли через три дні Коля мав вийти на зв’язок. Але не судилося… Прийшла чорна середа 18 січня, що розділила життя на до і після…

Герої не вмирають, вони відлітають в небо. Вони живі, допоки живуть у нашій пам’яті… І наш обов’язок – не забути. Не забути їх подвиг, не забути, що вони загинули, аби ми з вами і всі наступні покоління українців жили у вільній Україні, говорили і навчались українською мовою, будували своє майбутнє і майбутнє своєї країни так, як ми самі захочемо, а не так, як дозволить окупант і загарбник.

Ціна, яку платить Україна за свободу – величезна. Ми справді втрачаємо найкращих. Пам’ятаймо про це і цінуймо їх подвиг.

Світлана Петренко,

КМЛ №12

КоростеньМЕДІА